Мене іноді просять дати коментар про війну. Запитують про обстановку на фронті. Про західну зброю. Про перспективи наступу.
Єдине, що мені лишається – відповідати: "Я не знаю".
Армія ієрархічна. І що менше зірок на твоїх погонах, то менше ти знаєш про ситуацію. На моїх погонах зірок немає зовсім – а тому рівень мого армійського кругозору нерідко менший за ваш. Тому що на читання новин час залишається не завжди.
До того ж, питають про процеси, а відповідати доводиться про людей, які поряд. Будь-яке шапкозакидництво фонить зневагою до їхніх життів. Відгонить вихвалянням і зарозумілістю. Напевно, тому я обережний в оцінках і консервативний у прогнозах.
Усередині нашої країни встиг скластися консенсус. Розмова про сценарії перемоги завжди впирається в паралелі з Другою світовою.
Коли ворог не просто повалений, а ще й переформатований. Коли не лише вихід на кордони, а ще й репарації. Не лише фізичне роззброєння, а ще й ментальне.
Ми закономірно мріємо про остаточну перемогу – ту, за підсумками якої агресор переходить у нову якість і не загрожує у майбутньому.
Але завжди є ризик стати заручником власних очікувань.
Навіть вихід на межі 91-го року не означає однозначного кінця війни. Росія може сісти в глуху оборону, відмовитися від переговорів та почати зализувати свої військові рани.
А тим часом російських дітей у школах й надалі вчитимуть, що міста Херсон, Донецьк, Луганськ, Запоріжжя та Сімферополь, які "належать їхній країні", "окуповані фашистами". І в цьому сценарії наша нинішня війна обов'язково матиме продовження.
Оптимістом легше бути сьогодні, але реалістам легше вестиметься завтра.
Війни в Боснії та Хорватії тривали по чотири роки. Війна у Кореї – три. Французи воювали у В'єтнамі вісім років – стільки ж, скільки й американці.
Цілком імовірно, що Путін сприймає підсумок цієї війни як свою політичну спадщину, а тому йому немає жодного сенсу давати задній хід.
На цьому тлі доволі сильно дратують ті, хто намагається торгувати надією на швидку перемогу. Усі ті, хто продає "змову в Кремлі", "онкологію у Путіна" та "повстання у російських регіонах".
Нам дуже хочеться "Бога з машини" і ті, хто заробляють собі іміджевий капітал на війні, не особливо панькаються із заголовками. З тією лише різницею, що ефект плацебо в наших умовах не працює.
Ваша віра у перемогу має мало сенсу, якщо ви перемогу ніяк не наближаєте.
"Цей дощ надовго" і до цього краще звикнути. Ставка на спринтерський ривок завжди вилазить боком на стаєрській дистанції.
А тому навіть в армії не такий уже важливий твій початковий порив. Той самий, що змушує тебе вбратися в однострій та взяти до рук зброю. Тому що після перших тижнів героїчних селфі тебе неодмінно наздоганяють побут і втома. І єдине, що набуває сенсу в цей момент – це твоя готовність "тягнути".
Твоя готовність тягнути службу та повсякденність. Побутову невлаштованість та рутину. Фізичні навантаження та вигорання. Неминуча бюрократія та стрес.
Цього всього немає на плакатному зображенні війни, та й самі ми дуже далекі від плакатності. У кожному з нас безліч недоліків і, якщо поглянути зблизька, досить легко розгледіти вади. Але якщо ми не вміщаємося в чийсь шаблон, то проблема не в нас, а в шаблоні.
Може, тому мені набагато більше припадають до душі обережні оцінки та консервативні прогнози. Ті, що не торгують передчуттям швидкого тріумфу. Ті, що не розповідають про швидкий крах російського режиму.
Зосереджені та злі на цій війні мають більше шансів, ніж розслаблені та оптимістичні. Тому я люблю зосереджених та злих.
Я не знаю, коли українські прапори з'являться у Криму. Не можу оцінити рівень стійкості російської економіки. Гадки не маю, якими будуть кордони Росії за п'ять років.
А ще я досить скептично ставлюся до формули "повернуться хлопці – наведуть лад". Віра в таке попахує інфантильним бажанням перекласти на нас відповідальність, а я, як і раніше, не втрачаю надії, що війна змусить країну подорослішати.
Нам і так багато в чому щастить. Не треба вигадувати дива – достатньо тих, що вже трапились.
Наша армія бореться так, як не доводилося за останні сорок років жодній іншій. Наш тил – незважаючи на ракети – продовжує жити в умовах довоєнного побуту. "Карткову систему", "продуктову пайку" та "гуманітарну катастрофу" не дано відчути абсолютній більшості – вони залишаються чимось із документальних фільмів на Нетфліксі. А умови західної фінансової допомоги дають обережну надію на реформи країни.
Мої знайомі іноді пишуть, що на їхньому внутрішньому календарі, як і раніше, лютий 2022-го. У цьому підході ввижається мрія про повернення до довоєнного. Не впевнений, що готовий погодитись з подібним.
Ми пережили занадто багато, щоб це можна було обнулити. У нас за спиною – лише перший рік війни, і ми не знаємо, скільки таких років буде попереду.
Все, що відбувається з нами – це не порушення норми. Це і є нова норма.
Життя стає простішим тієї миті, коли ти розумієш, що простішим воно не стане.
