Це Харків сьогодні. Харків, який обороняється.
Це те що мене постійно вибивало з колеї - ще з часів АТО.
17-й рік, Новотрїцьке (ще наше). Зупинилися попити кави - а поруч на паркані сидить зграйка хлопчачків. Питаю - чому не в школі мовляв? "А нам урокі атмєнілі, патамушто абстрєли".
18-й рік. Мар'їнка - та сама, втрачена нещодавно. Але тоді ще наша і ціла. Там прилетіло, був обстріл, військові бусики крутилися швидкі. Військові нишпорили. І тут же діти ідуть зі школи. Живуть вони тут.
22-й, під Києвом. Міст через річку Ірпень - біля міста Ірпень. І тоненьким струмочком по якихось уламках річку прееходять люди. З дітьми. 206-й бат їздив прикривати евакуацію, я пам'ятаю як в той день коли окупанти по біженцях відкрили вогонь, приїхав чорний як ніч Погребиський - і мовчав. А потім промовив, ніби до себе: "Дівчинку убили".
Село біля Бахмуту - ми будь-що стрибали у підвал, бо обстрілювали часто. А тут затишшя. Виходимо на вулицю. І бачимо як біля хати напроти, жінка грається з двома діточками. Тобто ми - у броні та касках і зі зброєю, бо тут війна, чорт забирай. А поруч...
Бахмут. Будинок в який прилетіло - під'їзд посередині ніби ножем виризало. А на закиданому сміттям тротуарі, хлопчик у кучку збирає уламки іграшок. Певно, з його кімнати викинуло. Якась жінка його відганяла - серед уламків могла бути вибухівка. А хлопчик знову вертався і підбирав.
Села біля Вугледару. Діти пораються по господарству - біля батьків.
Я не маю всьому цьому пояснення. Якби ішлося про мою сім'ю - її точно не було би біля ЛБЗ. І я прошу розумників з тилу не роззявати пащеки про "почекунів". Таких самих "почекунів" у нас - пів України. Я спілкувався з цими людьми - багато їх говорили українською або суржиком. Пояснення одне: "Ну куди я поїду? Кому я там потрібна? Я тут народилася, все життя тут. Певно - і помру тут".
Для цих людей всесвіт закінчувався за крайнім парканом села. Це не погано і не гарно - це так є.
В селі біля Вугледару, де прилітало доволі, часто була страшна ситуація - там сім'я на початку вторгнення переїхала в Дніпро. А потім повернулася назад у село. З дітьми. Оселилися у підвалі. Чому? У Дніпрі доводилося вкалувати за трьох, аби вижити. А в селі - все нажите роками.
Я бачив це - і я нічим не міг допомогти цим людям. Нічим... Чим я їм допоможу, якщо я сам у волонтерів на БПЛА гроші канючив?
Це жахлива страшна трагедія насправді. Людям у їхнє життя принесли війни - з одного боку. А з іншого - ці люди надані самі собі. Не відчувають ці люди допомоги від держави. Яка там допомога? Спитайте Таню Адамс - вона вам розповість про те як втікачеві з Донбасу натуралізуватися на новому місці. Скільки разів їй - дружині військового і фронтовика - у спину кидали: "Сепарша!"
Висновку не буде. У тому числі тому, що я ношу піксель.
Це війна. Війна у всіх її потворних проявах.
Саме тому ще в лютому 2022 р. я не чекав ТЦК - я сам побіг на фронт, мене нещодавно нагородили за ті мої пригоди. Саме тому коли запропонували, я пішов в інструктори, бо водити на фронті один літак то гарно - а навчити дестяки фахівців то корисно.
Саме тому. Аби це зупинити.
