«Спогади про Майдан залишаються в мене найтеплішими. Я бачив стільки прекрасних людей, готових допомогти одне одному, бачив стільки чуйності й самовіддачі, стільки ентузіазму й віри у майбутнє»
Майдан 2013-2014-х років починався з протесту проти відмови від політики європейської інтеграції, але швидко перейшов у протест проти несправедливості. Однак головним його результатом стало саме народження політичної нації, без якої не можна побудувати жодну державу.
Якщо замислитись, Майдан від самого початку був саме про це. Адже угода про асоціацію з Європейським Союзом сприймалася державницьки налаштованими українцями саме як запобіжник від ймовірного поглинання РФ — чого, здається, майже до останнього не усвідомлював сам Віктор Янукович, який розглядав і Євросоюз, і Росію виключно як резервуари для власного сімейного збагачення. Тепер, до речі, ми розуміємо, що угода про асоціацію нічого особливо не гарантує. Грузія, яка її підписала за набагато спокійніших умов, ніж Україна, у результаті наблизилася до Росії на небезпечну відстань. А Вірменія, керівництво якої під тиском Путіна відмовилося від її підписання й увійшло в усі проросійські інтеграційні союзи, зараз якраз віддаляється від Москви.
Але тоді несподівана відмова від угоди стала справжнім тригером подальшого розвитку подій й прискорила їх. Янукович особисто знищив запобіжник, який дозволяв суспільству до певного часу уживатися і з ним, і з його криміналізованою бандократією. Але вже у перші дні Майдану маски були остаточно спалені, а президент нібито готової до європейського курсу країни перетворився на огидного жорсткого «пахана». Режим, який і до того не відзначався особливою демократичністю, почав будувати авторитаризм буквально у ручному режимі — за кілька тижнів ми опинилися навіть не в Україні Януковича, а в Росії Путіна. При цьому не в тій Росії Путіна, яка була тоді, але якій ще доведеться виникнути у результаті її нападу на Україну. Суспільство, яке багатьом здавалося «замороженим», інертним й розчарованим результатами попереднього Майдану, тепер набуло яскравої інтенсивності й схильності до самопожертви.
Ба більше — якщо Майдан 2004-го року був повстанням, під час якого суспільство було зорієнтовано на лідерів й перемогу Віктора Ющенка на президентських виборах, цього разу якраз політичні лідери були зорієнтовані на суспільство.
Саме на цьому тлі й народжувалася наша політична нація — просто на очах. На очах українці переставали бути «етнічним проєктом», націленим виключено на виживання й самозбереження, «мовним гетто», де з побоюваннями ставляться до чужих — і ставали широким обʼєднанням людей різного етнічного походження. Людей, яким всім болить Україна.
Подальші події тільки цементували цю спільність, але побачили ми її як реальність саме у дні того Майдану. Тому спогади про нього — незважаючи на все, що ми тоді пережили, — залишаються в мене найтеплішими.
Я бачив стільки прекрасних людей, готових допомогти одне одному, бачив стільки чуйності й самовіддачі, стільки ентузіазму й віри у майбутнє.
Так, більшість з учасників цієї революції навряд чи могла собі уявити, до конфлікту якого масштабу ми відкриваємо двері. Але розвитку подій все одно було не уникнути.
Україна Майдану переросла пострадянську Україну з її аморфною інфантильністю й небажанням обирати власне майбутнє.
А така Україна — Україна людей, готових за своє майбутнє постояти, — рішуче не влаштовувала Росію Путіна, та й, здається будь-яку Росію. Тому реакцією Кремля на перемогу нашої революції могла бути тільки інтервенція. Щоб уникнути інтервенції, ми мали б програти.
Й погодитись на остаточну деградацію і «інтеграцію» України — звісно на те саме, що зараз Путін й намагається робити, тільки тепер за допомогою танків і ракет, а не зрадників у владних кабінетах.
Але ми виграли. Виграли державу й почали формувати політичну націю. А це значить, що в Української держави, при всіх тих трагедіях і труднощах, які ми переживаємо, зʼявився шанс відбитися й відбутися.
