Коли польські та українські колеги багаторічного автора «Газети Виборчої» Павела Смоленського говорять про те, що намагалися вчитися в нього відваги та проникливості, це може здатися даниною людині, яка так рано за нинішніх часів пішла від нас – якраз у тому віці, коли публіцистика стає мудрістю, коли можна не тільки дивитися в сьогодення, а й озиратися у минуле і точно бачити ті точки неповернення, які вже пройдені і твоєю країною, і світом. Звичайно, прикро, що Павел вже нічого про це не напише. Але якби не він, то багато хто з нас не зміг би написати своїх найважливіших рядків у майбутньому.
Смоленський – не просто журналіст, який опинився серед засновників «Газети Виборчої» та пропрацював у цьому знаменитому виданні кілька десятиліть – що, між іншим, дозволяло «Газеті» зберегти інтелектуальний імідж і після того, як необхідність виживати на ринку спростила підходи до журналістики навіть у найсерйозніших європейських газет. Головне в тому, звідки Смоленський прийшов до «Виборчої». Не лише із «Солідарності», звідки вийшли практично всі засновники газети. А й із легендарної паризької «Культури» Єжи Ґедройця. Видання, яке стало орієнтиром не лише для інтелектуальної польської журналістики, а й, можна сказати, прикладом для всієї ліберальної журналістики нашої частини Європи.
Ґедройцю вдалося те, чого журналістика дуже рідко може досягти. Він перетворив свій журнал на видання, яке змінює національні орієнтири, а не просто пропонує дискусію та висловлює особливу думку. «Культура» підготувала ґрунт для розуміння найважливішого для сучасної Польщі наративу: полякам належить навчитися сусідити не просто з українцями, литовцями та білорусами, але з Україною, Литвою та Білоруссю. Часто кажуть, що і з Росією також. Але ж «Культура» бачила Росію без України, Литви та Білорусі – що здавалося абсолютною утопією не лише росіянам, а й полякам. Тому що в ті роки Радянський Союз здавався непорушним, а геополітична Річ Посполита – терміном з підручника середньовічної історії. Але Ґедройц і Юліуш Мєрошевський, його головний оглядач, вважали інакше – і мали рацію.
Саме тому «Культура» – це завжди про готовність бачити неможливе та бути на кілька кроків попереду сучасників. Я згадую авторів, які співпрацювали з цим виданням і стали моїми старшими друзями та співрозмовниками, – Богдана Осадчука, Леопольда Унґера, Єжи Помяновського. Ці завжди критично налаштовані інтелектуали були яскравими, впевненими у своїх життєвих принципах, нерідко в'їдливими – і все ж завжди готовими допомогти і підтримати. Але всі ці люди годилися мені навіть не у батьки, а в дідусі. А Павел Смоленський був старший за мене всього на кілька років. І спілкування з ним переконувало, що й журналісти нашого покоління могли співпрацювати з «Культурою», що її погляд на світ – це не погляд покоління наших батьків, а наш власний погляд, який треба зберегти та відстояти.
Власне, Павел робив саме це. Він писав багато про що, дуже багато про що, можна сказати – був справжнім енциклопедистом. Але з особливою ніжністю та розумінням він писав про два народи та про дві держави – про українців та євреїв, про Україну та про Ізраїль.
Потрібно розуміти, що кожна з цих тем, особливо коли йдеться про історичну ретроспективу, залишається болісною для польського суспільства навіть сьогодні. Відносини з українцями та відносини з євреями – це справжнісінька національна травма. Так, звичайно, українофобія та антисемітизм більше не є допустимими нормами поведінки серед людей, які поважають себе. Але ніжність, співчуття і боротьба зі стереотипами – це теж усе ще не норма. Норма – скоріше шанобливе дистанціювання. Повага, але й нагадування про те, що Польща має свої власні інтереси і свою національну пам'ять, якою не можна поступатися. Норма – це все ще сприйняття обох народів як складних сусідів, бо у сучасній Польщі, де донедавна майже не було українців і вже зовсім немає євреїв, просто важко зрозуміти, що поляки століттями жили не просто поряд, а разом із українцями та євреями. Що це, власне, і була Польща, а іншої не було.
Павел боровся із цим упередженням не ненавистю, а любов'ю. Любов'ю до своєї Батьківщини та любов'ю до нас. Я от подумав, що якби я був ізраїльським журналістом – а так цілком могла би скластися моя творча доля – то це був би один із рідкісних текстів, який я міг би написати практично тими самими словами з Єрусалиму. Ізраїльський Портников, якого ніколи не було, зустрівся би зараз з українським Портниковим – а це і є справжнісіньке диво любові до ближнього, яке могла створити тільки щира і зацікавлена у лікуванні ран людина.
Ось чому мені буде так порожньо та гірко без Павела. Звичайно, його творчість належить традиції польської публіцистики та польської культури – і його колеги та читачі мають повне право пишатися ним та його подвижництвом. І все ж таки він завжди був ще й наш.
Наш Павел Смоленський.
