Не втомлююся повторювати, що нам, тим, хто не скорився з окупацією та покинув свої міста, дуже важко дивитися на те, що там відбувається. Це дуже боляче, бо ти ще пам’ятаєш той лоск, яскравість, розвиток, ті особисті емоції й відчуття, пережиті у рідному місті. Але 10 років окупації знищити усе, що було.
Я роблю щотижневий аналіз життя в ОРДЛО не тільки для тих, хто виїхав та сумує, а й для тих, хто ще не може прийняти це рішення, але здебільшого для тих, хто не вірить, що таке росія та її патронат. А таких людей поки ще багато. Для мене це важкий тягар, писати про зміни в ОРДЛО. Бо кожен раз ти емоційно вмираєш разом з вулицями, де ти ходила, школою, де навчалась, парком, який любила через неймовірні мережива кленів.
Кожен раз ти береш себе у руки й виключаєш емоції. За ці 10 років фіксування усіх злочинів, що зчиняють окупанти та колаборанти на окупованих територіях, я навчилась майже не реагувати на емоційні подразники.
Кожен день статистика з ОРДЛО, це смерть. Підприємств, екології, землі, людей. Це безкінечний потік важких, емоційно та психологічно важких історій, розслідувань, протоколів розтинів, страшні відео та фото фіксації.
Спочатку ти вмираєш з кожним клаптиком рідної землі та разом з людьми, про яких пишеш. Згодом, коли у списках зникають знайомі прізвища, у тебе зникають і будь які почуття та емоції. Ти просто фіксуєш й все. Як робиш чорно-білі фото. Зрештою, тобі стає байдуже. Зрештою, ти отримуєш розуміння, що більшість людей, які ці 10 років живуть тим страшним життям. Але, якщо критична більшість мешканців ОРДЛО з радістю сприйняли окупацію, то меншість стала заручниками. Хтось став заручником дітей, хтось віку, хтось батьків, хтось невпевненості, страху, безпомічністю.
На війні найуразливіші діти та люди похилого віку. Діти ще не розуміють стану речей та не можуть приймати самостійні рішення, а старі люди… Ох, тільки не кажіть за мохер та вату. Моя сусідка тьотя Валя Говоруха, яка померла в ОРДЛО, до останнього подиху невтомно троліла сусідів-сепаратистів та проросійських ждунів «пабагатому», й вірила в Україну. Шахтарка, ноги якої були розбиті породою на виборці, це така робота була у жінок, вибирати з контейнеру породу, щоб очистити вугілля. Великі брила породи злітали з контейнеру та падали жінкам на ноги. Це оте «найкраще життя у срср», куди бігла критична більшість мешканців ОРДЛО у 2014-му. Царство їй небесного, я досі її пам’ятаю, та її гострий, безжальний гумор з яким вона знищувала усю триколорадну сусідську пиху.
Тому, тих, хто був безпомічний перед війною та окупацією через вік та залежність від обставин, я не можу звинуватити, я можу лише захищати. З першого дня окупації Донбасу я пишу найголовніше – не усі мешканці ОРДЛО зрадники чи сепари, не усі підтримували росію та окупацію. Так, критична більшість. Це те, що бере нас у заручники в будь яких обставинах. Це можуть бути вибори, референдум, вибір жертви для булінгу, теми хайпу. Охлос – страшна біда людства. Охлос, це ось та критична більшість, яка рефлекторно біжить за вожаком, найбільше агресивним та хижим, з єдиною ціллю, вгамувати свою заздрість, жадобу, бажання насилля та крові. Проросійськість найчастіше виявляється не в носінні триколору, зовсім ні. Це бажання знищити, написати донос, слідкувати за життям інших, заздрість, сліпе поклоніння кумиру, сліпе цькування тих, хто не згоден з єдиною партією, лідером, моральними законами, де чорне-біле, а біле-чорне.
Проросійськість, це спосіб життя, де є «одна партия, одна вера, один лидер». Все інше просто знищується. Саме ці люди, сповнені ненавистю до цього світу, вони, отримавши підтримку росії, просто водночас зірвали з себе маски людяності, тому у меншості не було вибору. Або ти мертвий, або біженець. Страшний світ, який має одне єдине налаштування – знищення.
Саме тому так страшно писати про ОРДЛО. Бо все частіше бачу його прояви в українському суспільстві, а це означає, що війна буде продовжуватися. Бо є ті, хто отримує від цього задоволення. Бо є ті, хто не бачить іншого життя, окрім, як відбудувати гетто.
Тому я пишу про ОРДЛО, як про чорне дзеркало, щоб ми дивилися у нього, та знищували усі паростки руського миру у суспільстві.
Не може існувати у розвиненій, європейській країні доносів, булінгу, сексизму, гомофобії, ейджизму, якими зараз сповнений інформаційний простір та які більшість журналістів та лідерів думок, використовують для знищення чи приниження опонента. Бо саме з цього починається руський мир. Бо саме зі знищення прав та свобод, приниження та розділення на касти, звірячої стадної поведінки, починається руський мир. А потім вже з’являються триколори, катівні, табори, розстріли. Бо саме в мить, коли зграя стає критичною більшістю, яка готова вбивати за ідею «одна партія, одна вера, один лидер», росія отримує сигнал, що є фундамент на якому можна будувати окупацію.
Хто перший підтримав ідеї «руської весни» на Донбасі? Відповідь достатньо проста: усі, хто був носієм радянських наративів (поделить, забрать, расстрелять, лечить в психушке, на бутылку, пытать, в лагеря, разорвать, хто не с нами, тот против нас, враг народа, враг нашего лидера, убивать геев, одна вера, одна партия, нам не нужна демократия). Це були люди різного віку. Різного статку, різних професій. Їх єднало бажання насилля. Будь якого, психологічного, фізичного, марального насилля. Ось це й є проросійськість.
Ось це руйнує життя й знищує міста, людей. Ось це побудувало в ОРДЛО страшний світ гетто, в якому більше оксюморону ніж життя.
Ось у Довжанську, Луганська область, це місто де я жила, вже 3 місяці відсутня заробітна плата в бюджетні сфері, немає води, світла. Люди не можуть банально помитися. Усюди антисанітарія, воші, таргани. Люди набирають воду з калюж. Ні, там не стріляють. Сяють ліхтарі, працюють наливайки. Це глибокий тил, прикордоння. Просто люди тут нікому не потрібні.
У місті дуже багато росіян. Але такі умови життя їм нормальні. Тому у місті заклали фундамент під будівництво багатоповерхівок й виставили ще не побудовані квартири в іпотечну продаж. З наявного: проєкт та 25% фундаменту, але усі квартири розкупили. Квартири без води, світла, у місто де не виплачують зарплату та закривають шахти. Квартири купують буряти, якути, дагестанці та інші представники окупантів. Зовсім трошки місцеві колаборанти й військові.
Для росіян вийти справити малу чи велику потребу біля під’їзду, це нормально. Вони не стидаються. Місцеве населення психологічно зламане. Такого ніколи раніше не було, шепчуть люди, дивлячись, як старики черпають воду з калюж та веселі дагестанці ріжуть посеред міста барана.
Насилля породжує ще більше насилля. Просто пам’ятайте про це й про те, які наративи лакмусують руський мир. Насилля, помножене на безкарність – це формула окупації та радянщини. Це формула життя на росії. Це страшна смерть тих районів України, які потрапили в окупацію.
Я не хочу в таку реальність.
