Трапився мені на просторах мережі текст про підприємця, який, мовляв, під час Майдану був сповнений надій і сподівань, а зараз розпродає свій бізнес і має намір уїхати з України, бо вважає що боротися за краще тут безглуздо, Україна приречена стати знелюдненою через масовий виїзд громадян до Європи, на краще тут нічого не зміниться, і взагалі Україна – країна вічно зелених помідорів.
Посилання на текст я не даю, гадаю – ви самі можете за бажання знайти таких з десяток. В тому числі – на сайтах колорадів, теза «українці виїжджають з України» для них – одна з найулюбленіших.
Чому я звернув увагу на цю тему і що конкретно мене вібішує? Ні, я цілком нормально ставлюся до того, що люди виїздять до Європи. Так, я знаю, Україна не може забезпечити своїм громадянам той рівень безпеки і комфорту як у Європі. Я відаю – в Україні важко з роботою, а з високооплачуваною роботою й поготів. Так, в Україні треба виживати, а не комфортно жити, як це можна дозволити собі в країнах Заходу. І так, проблеми України - не в конкретній команді при владі, а в системі цінностей і традицій, якими живе пересічний українець. В подвійній моралі, від ситуацій коли дружину зраджувати не можна але подружні зради квітнуть, до знайомого «хочу аби не було корупції і аби кум міг все порішати».
Я чудово розумію, що не всі люди готові далі жити в умовах щоденної боротьби за право існування – з установами, з грубіянством і лінощами співгромадян, з Москвою, тощо. Що таке життя багатьох просто дістає. Зрештою, бажати заробляти більше – це нормально. Бажати жити в умовах кращих ніж наявні – так само нормально. Це за совка кордон був на замку – нині наш громадянин має повну свободу жити там де він хоче.
І ще. Я дуже гарно знаю, скільки грошей передала українська діаспора волонтерам – по статистиці АрміїСОС. За це я українській діаспорі кланятимуся до кінця своїх днів.
Але. Мене дістає, коли людина яка хоче змінити не надто передбачуване і в чомусь екстремальне життя в Україні, на спокійне і розмірене на Заході, подає це як форму протесту проти аспектів українського життя – від влади до наявних традицій. Мовляв – «тут все хреново, я задовбався тут боротися, тому я виїжджаю!»
Так, хреново – не заперечую. І ще довго буде хреново. І простою зміною влади ситуацію не виправити, аби в Україні було «як у Європі» треба ламати етичний код нації, в якої бляхер – герой, а людина яка платить податки – раб, лох і дурень. В якої власні (почасти - перебільшені) претензії до влади – достатня підстава для порушення законів. Такі злами етичних кодів робляться або великою кров’ю, або довгими-довгими роками – доведено всією світовою історією.
Задовбало боротися? Буває. А мене от не задовбало. І ще мільйони українців – не задовбало. Значить залишаться сильніші – ті хто у нинішніх умовах уміє виживати і міняти свою країну на краще. Розумієте, колись у Запорізькій області було повно німецьких сіл – коли Москва освоювала козацькі землі, на них натовпами їхали німці з Німеччини, де вільної землі не було. Нині німці у тих краях рідкість – більшість з них виїхали до Німеччини. А знаєте чому виїхали? Тому що ті німці які залишилися вдома, створили ту Німеччину до якої тікають, а не з якої. Нам, тим хто залишилися, теж доведеться це робити. Тут, в Україні.
Я чудово знаю, що кров українців буде розчинена кров’ю росіян, арабів і китайців, які приїдуть до нас через те, що нинішня Україна для них – як для нас Європа. На українській землі житимуть ті кому Україна потрібна. Це нормально.
А тому не треба займати поз і подавати власну еміграцію як форму протесту і мученичества. Навіть за логікою самих емігрантів, не я мушу їм співчувати а вони мені. Ну вони ж виїхали, аби жити краще ніж живу я, я нічого не плутаю? То перепрошую – де тут страждання і мученичество?
Страждальці – це українські вояки на Донбасі, які щодня ходять біля смерті. Страждальці – це волонтери, які багато років шукають кошти, аби забезпечити армію ще чимось чим не встигла забезпечити держава. Страждальці це активісти (не ті що гранти відпрацьовують, а справжні) які повільно але неухильно примушують чиновників згадувати про людей. Які шалено ризикують – згадаймо про Гандзюк. Люди які змінили поточні умови життя на кращі шляхом переїзду, в цей перелік не потрапляють, ну хоч убийте мене.
А отже, займати позу страждальця – недоречно.
