Можемо щиро порадіти за прибічників президента Зеленського – у них свято. За даними опитування соціологічної групи «Рейтинг» підтримка президента Зеленського за два тижні зросла на 10%. Я навіть не буду глузувати з достовірності даних «Рейтингу». Я про інше.
Чесно відповімо на питання – чи були підстави, аби рейтинг президента Зеленського зріс? Так, були. По-перше це зустріч в Норманському форматі, по-друге це заява про розкриття убивства журналіста Шеремета і арешт нових підозрюваних – волонтера і ветерана АТО/ООС, чию пісню «Тихо прийшов – тихо пішов» співають 4 з кожних 5 ветеранських компаній. Обидві події ідеально вкладають в міфологему, яку влада прищеплює суспільству останнім часом – президент Зеленський намагається за всяку силу зупинити війну без шкоди для країни, а заважає йому «войовнича меншість» та інша розчарована «біомаса» за словами президентського родителя.
Є факт – президент Зеленський від позицій часів президента Порошенка у Парижі не відступив. Різними нюансами типу формули Штайнайєра, прибічник Зеленського знехтує – треба ж зрештою іти на якийсь компроміс?! «Войовнича меншість» яка «заважала вести переговори з Путіним» (за словами голови ОПУ Андрія Богдана і самого Зеленського) виявилася «замішана» у вбивстві Шеремета, що ще раз доводить що всі вони – «безбашенні ПТСРники», «15 тисяч бандитів Порошенка» і взагалі особи соціально небезпечні. Чого з ними рахуватися, мовляв? Вова – молодець. Вова нас до миру веде. Хіба не логічно?
Логічно, відповім я. Але саме від цієї логічності на місці Банковою я вже б не спав ночами і судомно шукав би вихід. Бо логіка ця аж надто нагадує той вертикальний зліт за яким наступає таке саме вертикальне падіння.
По-перше, я категорично не сприймаю ставлення до пересічних українців, як до впертих пораженців, якими їх часто бачать мої однодумці. Шановні, якби було так, не було б в Україні Майданів 2004 і 2014 рр., а російські танки уже стояли б на Хрещатику. Ні, не хочуть українці миру от геть чисто будь-якою ціною аж до національного приниження та капітуляції перед Москвою. Все складніше – частина патріотичних українців щиро переконані що президент Порошенко наживався на війні і тому не міг домовитися з Путіним, а Зеленський не наживається і тому домовиться – без шкоди для України. Цю частину прибічників Зеленського чекає шалене розчарування – війна не завершиться. Путін заявляє що українське Причорномор’я – «ісконно-русская зємля», Москва і її маріонетки з ДиРи відверто заявляють що їхня мета – посадити Зеленського за стіл переговорів з ватажками ДиРи і ЛиРи й відтак подати війну як громадянський конфлікт всередині України. Допоки цього не станеться – наші хлопці гинутимуть надалі.
По-друге, існує така реальність. Я дуже гарно пам’ятаю як під час боїв у Донецькому аеропорту і біля Дебальцева соцопитування показували більшість українців пріоритетом називали свій власний добробут. Сумна реальність полягає в тому, що у волонтерському русі участь взяв кожен 4-й українець, в той час як 3 з 4 «втомлювалися від війни» вдома на диванчику. І от для цієї частини виборців Зеленського закінчення війни означає цілком реальну річ – зменшення військових розходів, що мусить привести до зростання їхнього власного добробуту. А саме цього – не буде. Не буде, тому що не буде зменшення військових розходів – війна не закінчиться. Не буде тому що через шашні ЗЕкоманди з Коломойським грошей Україні не дає МВФ. Не буде, тому що уже бюджет цього року під загрозою зриву і кабмін уже згортає бюджетні програми. Не буде.
Все це призведе в підсумку не до зростання а до падіння рівня життя пересічних громадян – як раз таки виборців Зеленського. Зеленському доведеться вдаватися до риторики Порошенка про «армію-мову-віру». А лихо в тому що другий Порошенко Україні не потрібен. Зеленський нагадує зараз банкрута, який позичає ще й ще, не розуміючи що віддати не зможе. Але фінал – прийде. Перефразовуючи Тараса Григоровича: «Не жди сподіваного Вова – його не буде».
