Учора по Одесі прилетіло. В порт. Десь недалеко був і Зеленський, який заявив:
- Ми бачили сьогодні цей удар. Ви бачите, з ким ми маємо справу, їм все одно, куди бити.
Але тут же блогери на пазітівє і вся офісна рать почали розносити:
- Не просто так туди вдарили. Це 100500та спроба атентату. Ах, який герой. Він там де ворог атакує. Він там, де найважче. Він там, де біда. Він, він, він...
І нам намагаються показати незламного борця з рашизмом.
Злегка неголеного, бо ніколи голитися.
Злегка не в костюмі а у флісочці хакі, бо він на війні.
Злегка сумного, бо бачить біду посполитих.
Злегка насупленого, бо думу думає.
Злегка роздратованого, бо не поснідав мівіною.
А я тут згадую, як бабка з Юнаківки, за 3 км від фронту між двома КАБами встигає до колодязя збігать за водою.
І по дорозі поговорити "за внуків" із кумою.
А сьогодні хлопчик (на вигляд птушник) підкурював в Сумах від уламків Шахеда.
І бігала дівча-журналістка з Суспільного з оператором - натхненна у своєму намаганні знайти кращий ракурс задимлених руїн. Щоб світ бачив.
І гадство: ніхто в офісі президента не героїзує цих простих людей.
Та вони й не рядяться в герої. Вони просто живуть на війні.
Вони просто живуть.
І я пам'ятаю десятки героїв, які вже в кращому світі.
Я знаю десятки героїв, які мають інвалідність і яких забули нагородити, на відміну від Жені Кошового.
І я, коли бачу образ мужнього і героїчного президента - мушу плакати від умілєнія?
Чи сказати всім, що так формується культ особи?
