Про те, чому спільне (суспільне, громадянське) МИ є фундаментом для вільного (права, свободи, .. ) Я, а «національне» не значить «більше не актуальне».
Після Другої Світової в Західній Європі сіпалися від терміну «націоналізм» і усього на нього схоже – фантомні болі війни. Втім навіть там не могли не визнати – саме націоналізм (прагнення національного, свого) відіграв вирішальну роль у розвалі імперії. Комунізм вбило не лише прагнення громадянського суспільства позбутися тоталітарних кайданів, а й відродження пригноблених національних прагнень. Комуналку розвалило бажання жити у власній національній квартирі.
Національне (!) відродження стало потужною силою ліберальних (в розумінні визвольних – боротьби за волю, вольності, права і можливості) антикомуністичних рухів. Для поляків, чехів, словаків, литовців, латишів, естонців і українців національне визволення було не менш важливим, ніж здобуття громадянських свобод (!).
Відтак науковцям (притомним) довелось визнати:
1. певна форма націоналізму справді потрібна для підтримання ліберальної демократії.
2. демократія ґрунтується на міцьних і сталих ідентичностях, що забезпечують належність до нації – без цього не буває демократичних держав.
3. лібералізм сам залежить від націоналістичної леґітимізації народного суверенітету та державних кордонів.
Український націоналізм із початку ХІХ століття розвився як різновид народницької ідеології – інтелігенція намагалася пробудити українськість у селян (із тавром вторинності) колонізованої нації. Це було схоже на типові етнокультурні націоналізми інших бездержавних народів сходу Європи. Але було одне але – українців в Російській Імперії не вважали за національність окрему взагалі. Таке собі – регіональний різновид, на думку Петербургу. Відтак, українській національний проект був приречений розвинутися в антиімперський, а значить і антиросійський. Чому? Бо відпускати Україну Імперія не хотіла – прямий конфлікт інтересів.
Важлива деталь – навіть така відстала імперія, як Російська модернізувалася і європеїзувалася (в своєму розумінні). Тож українські інтелектуали мало знайти достатні аргументи (і ресурси), щоб українське виглядало модернішим (!) за російське.
Треба було виходити за межі посилань на героїчне минуле і яскраву етніку. Змаргіналізована колонізована нація мала знайти собі новий цивілізаційний центр (новий старий, насправді) і зробити це не через Імперію, попри Імперію, всупереч Імперії. Цей центр мав бути привабливішим (сучасніший, комфортніший, … ), аніж імперський і… прихильніший до національного відродження.
Таким центром міг бути лише узагальнений Захід Європи, тож українські націотворці мали стати «західниками». Приміряти на себе модерну Європу = засвоювати панівні ідеології Заходу. Прихильність Заходу до ліберальної демократії відбилася на українському націоналізмові.
«Повернення до Європи» стало ключовою тезою націоналізму, бо означало те саме «геть від Москви». І українці були тут не оригінальні і не самотні – аналогічно «геть від Москви» було присутнє і в інших націоналізмах Сходу Європи. По суті йшлося про повернення до норми, виправлення історичної несправедливості, усунення цивілізаційного збочення.
Стівен Шульман, сильний громадянський компонент у східноєвропейських націоналізмах, тлумачив так: «Модерні національні ідентичності в цьому реґіоні розвинулися в опозиції до сов'єтської домінації та універсалістської комуністичної ідеології. Коли сов'єтсько-комуністичне правління ослабло і врешті впало, народи реґіону знов згуртувалися довкола своєї спадщини, інтерпретуючи її тепер як засадничо демократичну – на противагу накинутій імперськими хазяями. Koнструюючи національну ідентичність і утверджуючи національний суверенітет, більшість титульних етносів регіону
послідовно наголошували демократичні принципи, знехтувані за комунізму, – верховенство права, політичну рівність, права меншин.».
Виходить, що в ХІХ столітті східноєвропейський націоналізм спонукав перш за все на утвердження етно-культурних складових національної ідентичності, а наприкінці ХХ – наголошував на громадянських компонентах.
Спрощено для FB – уривки статті Миколи Рябчука «ЛІБЕРАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ: CONTRADICTIO IN ADIECTO?»
В повному обсязі тут: https://ipiend.gov.ua/.../2018/07/riabchuk_liberalnyi.pdf
P.S. Хм… цікаво, що західні науковці не могли (а багато хто і зараз не може) адекватно оцінити важливість етно-культурного початку (таврували його реакційним) – ситий голодному не товариш. Якби французи, британці чи німці пожили в стані бездержавних націй кілька століть, їх пріоритети і висновки були б інакшими. І розуміння важливості національного було б більше.
