Чим ближче час проведення чергових президентських і парламентських виборів в країні, тим більше буде розмов про «новий курс», «перезаснування» і «осучаснення держави», про все те, що може привернути виборця, який розраховує на зміни у власному житті, на її поліпшення. Юлія Тимошенко вже почала цю естафету, незабаром підключаться і інші. Але, на жаль, жоден український політик не зможе говорити з виборцями про реальні проблеми країни – просто тому, що він бажає виграти вибори. І жоден український політик, який виграє вибори, не зможе керувати країною так, як він хоче і вміє – просто тому, що для цього більше немає ані коштів, ані електоральної підтримки.
Змінюється сам характер передвиборної кампанії. Перш за все не у нас, а у країнах традиційної демократії. У нас, власне, цієї традиційної демократії ще й не було, була ублюдочна, пострадянська. З голосуваннями за вождів і кумирів, з фальсифікаціями і адміністративним ресурсом, з «гречкою». Вважається, що ми повинні побудувати цю традиційну демократію і наші друзі на Заході нам допоможуть. Так ось – не збудуємо і не допоможуть.
Не побудуємо, тому що ми, як завжди це бувало в нашій історії, запізнилися з класичним будівництвом отак років на 50. Не допоможуть, тому що у самих її скоро не буде.На Заході нову демократію нерідко називають «цифровою». Саме таку назву вибрали для своєї книги швейцарці Даніель Граф і Максиміліан Штерн – «Порядок для цифрової демократії». При цьому Швейцарія – одна з найбільш розвинених класичних демократій, із широким застосуванням референдумів, відбудованою системою політичних партій, вмінням знаходити компроміс у суспільстві. Але автори книги помічають, що чим більше інтернету, чим більше мережевих спільнот, чим більше співучасті громадян в політиці – тим менше місця для традиційних еліт, політичних партій і звичайних методів ведення політичної боротьби.
Що ж в цьому поганого? Погано те, що ця широка участь – особливо в країнах з нерозвиненою демократією – означатиме втрату довіри до традиційних інститутів демократії, розмивання довіри, готовність повірити в будь-яку дурницю – і можливість тиражування цієї нісенітниці мільйонними «накладами». Медіа, яке себе поважає, просто не може дозволити собі, не боячись за власну репутацію, тиражувати нісенітниці. Але інтернет стерпить усе. І прикладом тут стали якраз події в країнах розвиненої демократії. Багато британських медіа намагалися пояснити співвітчизникам реальні наслідки «брексіту» – і програли популістам. Американські ліберальні медіа протиставили себе Трампу – і програли людині, яка просто називає їх «фейк ньюс», а в своєму мікроблозі пише будь-яку дурницю, не замислюючись про її відповідність фактам – у його прихильників ця навмисна безвідповідальність викликає захват.
І це тільки початок незворотних процесів. Світ, по суті, перемістився в дитинство. Більшість людей і справді ніколи не дорослішає, але раніше відчувалася якась повага до «дорослих», здатних взяти на себе професійну відповідальність. Це дуже нагадує 1917 рік, коли більшовики перевернули піраміду, дозволили неосвіченим верствам населення, які займаються примітивною працею, вирішувати долю інших і долю своїх держав. Але є одна обставина, що відрізняє більшовицьку диктатуру від цифрової демократії. І ця обставина – найбільша проблема якраз українських політиків.
Більшовики прекрасно розуміли, що «діти», або «пролетарі», не здатні себе прогодувати. Тому вони відібрали власність у всіх, у кого вона була і створили зрівняльну систему розподілу продуктів життєзабезпечення. Цифрова демократія не має на меті ані диктатури, ані зрівнялівки. Вона якраз має на увазі посилення ролі індивідуума. Але вона настає в умовах розвинутого суспільства – суспільства, яке старіє, має все менше і менше дітей – а, значить, все менше і менше працівників у розрахунку на утриманців, але разом з тим хоче, щоб все залишалося так, як було раніше. Щоб держава загального благоденства, яка з'явилася в Європі після Другої світової війни, продовжувала існувати. У наших або російських умовах це бажання збереження соціалістичних завоювань при одночасній низькій народжуваності, низькій продуктивності праці і праві обманювати державу при першій же можливості.
Коли європейці протестують проти мігрантів або коли росіяни в переважній більшості своїй виступають проти підвищення пенсійного віку – це явище одного порядку, небажання не просто вийти із зони комфорту, але хоча б зрозуміти, що цієї зони комфорту просто вже немає і ніколи більше не буде. Що її можна підтримувати тільки між собою, в соціальних мережах – ось ще одна особливість цифрової демократії – але при виході на вулицю нецифрова реальність б'є тебе по голові. І поки що ми бачимо не спроби щось змінити насправді, а звичайне затикання пробоїн в кораблі. Американці думають захиститися від зникнення робочих місць митами на європейську і китайську продукцію. Британці розраховують позбутися викликів сучасності виходом з Євросоюзу. Поляки затикають дірку на ринку трудових ресурсів українцями. Українці затикають дірки в бюджеті траншами МВФ. Путін гримує загибель соціальної держави війнами з сусідніми країнами і спробами оживити труп Радянського Союзу. А далі-то що? Далі?
Я спеціально напишу тут невеликий абзац про війну і Донбас, щоб мені не дорікали тим, що я не пам'ятаю про головну проблему країни. Я як раз пам'ятаю – хоча вважаю, що як тільки російська влада займеться реальним реформуванням соціальної сфери, їй вже може стати просто не до війн з нами або грузинами. Росіяни радіють війнам тільки поки є «халява» – але коли вона закінчується, любов до правителів і величі Росії випаровується сама собою. Але при цьому – що робити з Донбасом? Адже Донбас – це як гаряча картоплина. Вмираючий індустріальний басейн з маргінальним патерналістським населенням – і дві держави, у яких вже немає грошей навіть на збереження пенсій на колишньому рівні. Така проблема доб'є будь-якого, хто почне її вирішувати. Тому я скажу просто: я такий самий прихильник відновлення територіальної цілісності країни, як і будь-який інший її громадянин. Я просто раджу боятися виконання своїх бажань і розуміти, що відновлення територіальної цілісності може стати викликом для існування самої державності в період її становлення.
А тепер відповідь на питання – що далі? Під час одного з виступів, коли я відповідав на питання про наслідки майбутніх виборів, я сказав просто: не чекайте змін, чим викликав незадоволений гул в аудиторії. Але це ж правда. Україна – країна без достатніх своїх коштів, під зовнішнім управлінням, яке з кожним днем стає все більш неефективним через посилення політичних і соціальних проблем самого Заходу. І, до речі, «втеча» під зовнішнє управління Москви теж нічого не принесла б – тому що в Росії посилюються ті ж самі проблеми, тільки ще й накладені на тупість авторитаризму. Так що будь-який новий президент, будь-який новий уряд змушені будуть прислухатися до рекомендацій – як розумних, так і безглуздих. І ми ще згадаємо президента – як обраного в 2019 році, так і його попередника – добрим словом. Як і нинішній парламент і уряди останніх і найближчих років.
Тому що це будуть останні відносно професійні політики, з якими ми зіткнемося. Політики, які розуміють, як розподілити бюджет і навіть як грамотно вкрасти – вже вибачте за цинізм.
А демократичною Україною майбутнього, як і будь-якою іншою новою цифровою державою, керуватимуть пройдисвіти. Відверті пройдисвіти. При цьому цим пройдисвітам доведеться остаточно демонтувати соціальну державу і будь-які форми соціального утриманства – просто тому що на це не буде грошей і ніякі пости у твіттері їх не замінять.
«Ті, хто живе на різні соціальні виплати і користується соціальними благами, повинні розуміти, що скоро все зміниться», – стверджує фінський письменник Ярі Ернрут, громадянин країни, про можливості якої українці можуть тільки мріяти. І я не хочу пояснювати, як зміниться у нас те, що зміниться у них. Щоб нікого не лякати.
Але це – виклики цифрової демократії в країнах з патерналістським малоефективним населенням і незворотний крах соціальної держави – і є те, про що політики повинні говорити зі своїми виборцями. Тому що якщо розповідати казки і заспокоювати себе ілюзією, що головне отримати владу і знову розрізати на шматки продірявлену латану свитку, можна не помітити, як швидко українська демократія завалиться у прірву суспільного відчаю і зміниться навіть не диктатурою, а хаосом. Хаосом, який нас доб'є.
Виталий Портников 
