"Одного разу воїн - воїн назавжди" - Олена Кудренко

Вчора нарешті купила собі книгу, навколо якої ходила в торгівельному центрі в Харкові останній тиждень.

"Одного разу воїн - воїн назавжди". Американський військовий, лікар-психіатр, зробив анотацію саме для українців, бо книга написана давно, щодо стану американських військових після участі в бойових діях. І на перших сторінках одразу така річ: бійці часто відчувають себе старішими, ніж вони є. Те, що вони бачать, чують, переживають, дає їм те відчуття, що вони наче постарішали на добрий десяток років.

Я не буду сьогодні писати привітання з наступаючим новим роком для цивільних. Я не відчуваю потреби знову й знову бажати нам найкращого - бо здебільшого не ми, цивільні, впливаємо безпосередньо на результати цієї війни. Не ми. Хтось хоче свята - але наразі будь-яке свято в Україні залежить від того, чи вчасно та влучно зіб'ють ракети над нашими головами. Над моїм дахом тут, на сході, якийсь добрий чаклун майже щоночі працює по ворожим шахедам. Я чую ті кулементні черги. Я йому дякую.

В щоденних зведеннях, які вже далеко не кожний цивільний читає - хтось не доживає до свят. І причини, більшою мірою, пов'язані з неможливістю захистити цих людей - немає ППО, не вистачає якихось засобів, близькість до кордону, до лінії фронту, обмаль часу для реагування тощо. Мало людей на фронті.

Людина, яка одягає військову форму і сумлінно робить свою роботу по захисту цивільних міст - зараз для мене і бог, і всесвіт. Людина, яка робить свято взагалі можливим для нас - уособлює в собі все. Не собі, не оточуючим я бажаю найкращого - я бажаю цій людині, яка воює, яка гріє замерзлі долоні о гарячу кружку з чаєм десь в полях та лісах, в бліндажі, в напіврозбитій автівці, на полігоні, на військовому складі, в операційній - бажаю жити та бути здоровою.

Щодо старіння - це не ви постаріли.

Це просто ми до вас ще не доросли.

Прийміть мою шану.