Але чомусь переконаний, що ця людська риса, яка, погодьтеся, на жаль, стає рідкісною, мусить мати якесь підґрунтя, базуватися не на безоглядній вірі чи невігластві. І при цьому оптимізм має бути щирим, ненаграним чи, борони Боже, меркантильним, мотивованим цілком певними, часто геть не шляхетними речами.
Днями у Financial Times з’явилася публікація про те, що комунікаційна стратегія української влади, яку медіа визначає фразою Зеленського "Ми рухаємося уперед", хибує, по-перше, надмірним оптимізмом, а по-друге, саме вона створює конфлікт з реалістами, тобто людьми військової справи, що розглядають ситуацію не з вікон Банкової.
Я розумію українського президента: він мусить підтримувати в країні віру в перемогу над ворогом. Але я цілком не поділяю мету, яка насправді штовхає не тільки очільника країни, але й численних "позитивних блогерів" чи спікерів єдиного телемарафону, на такі веселкові оцінки жорстокої воєнної реальності.
Питання не в тому, що ми, без сумніву, переможемо. Питання у тверезій оцінці і власних сил, і ворога, і надійності партнерів у боротьбі з путінською диктатурою.
А корінь проблеми, далебі, не у надмірній опіці президента та його радників над настроями мас та їхньому психічному здоров’ї. Оптимізм владної команди має цілком іншу природу, і вона, підозрюю, далека від понять альтруїзму чи емпатії. "Рух уперед" для публіки означає стабільність перебування на місці (у владі) тих, хто продає ілюзію. Але знаний історик Олександр Зінченко буквально нині сказав вбивчу для такої політики фразу: "Ситуації, в яких опинились українці, цінні тим, що вбивають ілюзії".
Є два моменти, на яких хотілося б наголосити особливо. Перший зводиться до висновку, що Зе-команда не зробила належних висновків після цунамі офіційних оптимістичних прогнозів осіннього контрнаступу. Я сумніваюся у тому, що в кабінетах на Печерських пагорбах не відали, що для успішної атаки ЗСУ явно бракує інструментів, і лише стаття Залужного в Economist відкрила політикам-популістам очі на реальну картину. Знали напевно, але лише підігрівали легковажні настрої про "прогулянку" до Азовського моря чи Криму.
У результаті маємо те, що маємо, те, на що могли розраховувати, але не мріяти.
Другий
наслідок – зміцніла самовпевненість влади у тому, що тільки вона є носієм абсолютної істини у питаннях війни та стратегії перемоги. Причому, ця самовпевненість – результат
самообману, навіяного тим, про що писав вище. Експертка Financial Times відверто каже, що така стратегія створила заплутаний наратив, де "очікування завищені й не
відповідають реальному стану справ", і цей наратив сприймається як "офіційна позиція".
Отут ховається найбільша небезпека. Українці ніколи не були помічені в особливій довірі до влади. А коли в умовах війни ця довіра роз’їдається, мов іржею, щоденними похоронними процесіями у центрах великих міст та на сільських цвинтарях і жалобні мелодії звучать під акомпанемент щовечірнього звернення президента "Ми рухаємося вперед", то є ризик цілком певного висліду. "Не можна ставити спектакль зі зміями у тераріумі" - це можуть дозволити собі тільки самогубці або божевільні.
Це, так би мовити, наш, український контекст. А на Заході — якщо владні меседжі призначалися і для тамтешньої публіки — ефект також невтішний. Європейський чи американський обиватель, почувши такі оптимістичні репліки, та ще й з офіційних джерел, резонно запитує свою, навіть дуже проукраїнську владу: навіщо витрачати наші податки, якщо Україна ось-ось переможе? А відтак ми вже риторично запитуємо самі себе і союзників, що трапилося, адже нам треба більше зброї. Для внутрішнього ж споживання послуговуємося вже звиклим штампом: якщо вони такі (там, на ситому і мирному Заході), то хай чекають агресора у себе вдома. Буцімто це поліпшить моральний дух родин, що втратили найдорожчу людину, чи надихатиме вояків на передовій.
Я певен, що за майже 10 років російської агресії українці здобули право вимагати у влади ставлення до себе, як до дорослої нації. Щобільше, вони власними вчинками довели, що є самодостатніми навіть тоді, коли влада безсила або й взагалі відсутня. Не треба годувати їх казочками, вони потребують правди.
Але, на жаль, цього не чують наділені повноваженнями мужі. Вони практикують "оптимізм на виріст". То, може, хай спочатку доростуть до своєї місії?
