Інформація вже давно фронт, а слова вже давно кулі, і ми досі в бою
Мені зараз трошки легше у плані, що мене не затягують у психоемоційний вихор новини сьогодення. Бо бачу, як суспільство накриває хвиля за хвилею, немов ми в океані де бушує 12 бальний шторм.
Інтернет простір сповнений розпачем, відвагою, потужністю, втратою надії, біллю від втрат, шоком від какістократів й оваціями ним же. Й усе це з одного й того ж приводу. Страшні гойдалки, й це на фоні обстрілів, поганих новин з фронту.
Непевне, мені легше через те, що я прожила такий емоціональний період у 2014-му. Тому я навчилась не реагувати на шумові інформаційні подразники, пильно вивчати деталі, аналізувати, лише «переспавши» з певними подіями, ну й тримати свій рівень «потужності» й «розпачу» у рамках соціальної похибки, бо те, що сьогодні зрада, завтра може стати перемогою й навпаки, а що ще страшніше, усе те, що сьогодні здається найважливішим у житті, завтра може викликати здивування та усмішку- невже це мене турбувало.
«Я подумаю про це завтра» – старий новий девіз сучасних «Скарлетт».
А ще мені трошки легше переносити психоемоційний вихор, бо постійно переслідує минуле. Дежавю від сучасних подій, постійно повертають до особистих важких та страшних дат й корегують емоції – це вже все було, це треба просто пережити.
«І це мине також» – старий новий девіз сучасних «Соломонів».
Колись я була, як й усі, хто жив в срср, впевнена у тому, що це навічно. Що ми живемо у країні, яка буде існувати вічно. Буде вічна «безнадьога», як співав мій земляк Веня Д’ркин. Сіре життя серед сірих людей, постійний біг у майбутнє, світле та привабливе, де буде все гарно, але колись.
Що сталося далі, усі знають: імперії зникають, руйнуються, колоси стоять на глиняних ногах, зникають в океанах Атлантиди, цивілізація Майя не змогла встояти перед Всесвітом та часом, люди, що вчора підтримували нацистів, сьогодні жахаються від згадки про ті часи, а ті, хто був у лавах комуністичної партії, зараз з тим же самим запалом засуджують комунізм.
Колись я жила у місті Свердловськ в Україні на Луганщині, який зараз Довжанськ, та перебуває під російською окупацією, як й більша частина Луганщини.
Чи могла я подумати про таке у 2010 та навіть у 2014-му роках? Звісно ж, ні!
Ми будували свій дім, бізнес, працювали, мріяли про подорожі й море влітку. Але усе тепер лише спогади, лише біль, лише фраза «колись до війни».
Колись у Довжанську ми усі були друзі, колеги, сусіди, куми, однокласники, родичі, а потім одні стали «русский народ», а ми стали «укрофашисты». Одні отримали право вбивати нас, других.
Чи могла я подумати, що мої куми, сусіди та друзі будуть писати на мене доноси, мріяти вбити мене та моїх дітей? Звісно ж, ні.
Все у світі змінюється. Абсолютно усе. Материки, океани, міста, люди. Нічого не вічно, нічого не фундаментально, немає нічого стабільно-вічного навіть у Всесвіті.
Колись, критична більшість мешканців Луганщини та Донеччини були впевнені, що вони годують усю Україну.
От зараз 11 років, як ця критична більшість мрійників-інфантів живе у своєму вигаданому світі, який вчора звали «новоросія», сьогодні звуть «лнр», а як будуть звати завтра, ніхто не знає.
Україна живе, працює, воює, й не змерзла без вугілля, не померла без шахт, не втратила бюджет без шахтарів-годувальників. Більш того, 11 років шахтарі «годувальники» платять шалені гроші «решалам», щоб отримати соціальні виплати у країні, яку вони ненавидять та проти якої воюють, бо вижити в їх «вугільній швейцарії», яку їм там побудувала росія, «годувальники» не в змозі.
А ось «народ Донбасса» за ці 11 років майже зник. Все більше родин в ОРДЛО, це понаїхавші буряти, мешканці росії, особливо Красноярський край. Все більше дітей, це діти не слов’янської зовнішності.
Якось, щоб дати гарну картинку перед виборами, росія взялася перераховувати «народ Донбасу» та влаштувала «перепис». Данні досі засекречені, навіть на вимогу «народу Донбасу» ці данні так й не оголосили.
А колись… колись на один російськомовний клас на Луганщині було 5 україномовних, черги в україномовний дітсадок, затори на дорогах, повний ринок покупців, повні салони товарів, задоволення споживача на будь який смак.
8 березня 2013 року, чоловіки-шахтарі штурмують крамниці з ювелірними прикрасами.
8 березня 2014 року, чоловіки–шахтарі штурмують прикордонні загони, СБУ та органи влади.
8 березня 2017 року, чоловіки-шахтарі проводжають жінок ОРДЛО на війну.
8 березня 2022 року, чоловіки-шахтарі-новороси-патріоти росії тікають від бусиків військкоматів, які мобілізують на війну з Україною.
8 березня 2024 року, пусті вулиці ОРДЛО, п’яні росіяни, кадирівці та буряти калічать та вбивають жінок та чоловіків, закриті шахти, знищені підприємства, відсутні вода, світло, інтернет, у лікарні відсутні ліки та лікарі, мешканці ОРДЛО бояться потрапити у лікарню, щоб їх не заразили хворобами, епідемії туберкульозу, СНІДу, сифілісу, гепатитів…
Страшні зміни. Страшні дати.
Знаєте, кожен рік цих дат все більше. Висновків ще менше. Інформація все отруйніше.
Зараз у більшості українців новий рік починається не з 1 січня. Все частіше люди взагалі не розуміють, а що святкувати у цій зміні дат, коли 11 років війна й ти слідкуєш виключно за датами пам,яті – страшна річниця окупації Криму, Донбасу, Зеленопілля, ДАП, ЛАП, ІЛ, Довжанськ, Іловайськ…Маріуполь, Буча, Херсон…
Якось у магазині здивовано оглядалась по сторонам. Іграшки, ялинки, дощик, шампанське ящиками… Не могла зорієнтуватися, до чого це усе у 2015-му році, поки не зрозуміла, то ж люди будуть святкувати новий рік. Люди будуть святкувати, а ти ні, бо в тебе родина в окупації й відсутність перспектив на вивезення, бо на блок-постах стоять твої куми, земляки, сусіди, які знають твою родину й не випустять її.
Новий рік це вже не свято, а якась лінія, яка розділяє життя, дата, яка викликає біль й спогади, частіше за все, сумні, не веселі. Особливо невеселі спогади у тих, хто відкрив двері війні. Мешканці ОРДЛО кожен новий рік святкують, як поминки по колишньому мирному життю, бо та критична більшість, яка підтримувала усе це у 2014 році, у тій частині, що ще жива, зараз сором’язливо відводить очі й дистанціюється від тих, хто ще пафосно говорить про світле майбутнє з росією.
Не дуже воно й гарно, опинитися біля розбитого корита. Тому в ОРДЛО не святкують «рождение новороссии».
Страшні дати. Вони тепер в кожного з нас. Ще вчора для когось ці дати були веселі та пахнули солодкою перемогою, а зараз… Зараз це запах кладовища, померлих мрій, знищеного життя та горілого сміття, яке стало візитівкою ОРДЛО.
1 березня – страшна дата для луганчан, бо це дата початку окупації й знищення державності на Луганщині.
А чорний лютий тепер об’єднує у горі усіх українців.
11 років, як утворено “Інформаційний Спротив“, як блок-пост російській пропаганді, як шанс утримати правду та інформацію, бо світ, як і слово – належить вільним, бо інформація вже давно фронт, а слова вже давно кулі, й ми досі в бою, ми досі потрібні, ми досі відвойовуємо у створювачів інформаційних симулякрів справжній світ.
В квітні 2025 буде 10 років, як моя родина живе у селі, а у травні 10 років, як наша родина об’єдналася.
Це гарні дати, вони мене тримають, дають змогу дихати й жити.
10, 9, 8,7, 6…років, як загинули чи померли ті, хто в 2014 обіцяв мене вбити чи мріяв про «назад в ссср», «пожить по–русски», «построить новороссию».
Це філософські дати, до яких я повертаюся, коли впадаю у відчай від новин.
Дати смерті, дати окупації, дати боротьби, дати визволення, дати втрат, дати маленьких, але важливих перемог, дати…
Вони будуть. Таке життя.
Ми ще живі. Ми ще тримаємося. Ми ще продовжуємо боротьбу. Ми досі попереджуємо про небезпеку й вчимо виживати, бачити брехню, не вестися на маніпуляції, розвивати критичне мислення, вчитися пильно відслідковувати деталі та зберігати спокій.
Коли мені стає погано й я починаю тонути у інформаційному вихору, я відкриваю фото свого екс-міста – Довжанська. Страшні фото розрухи, тліну, пустих вулиць, закритих магазинів. Відкриваю фото своїх ворогів, які вже давно віддали дияволу душу, бо богові вона не потрібна.
Тоді я видихаю й читаю новини сьогодення з більш філософським настроєм: якщо не сидіти на березі річки склавши руки, а вести боротьбу, робити, що маєш й що можеш, мислити критично, жити в реальному світі, а не в створених ворогом інформаційних симулякрах з рожевим світом рожевих поні, то невдовзі по річці життя пропливе труп твого ворога, а країна твого ворога стане тліном. Старий новий девіз сучасних «Конфуціїв».
