У 2014 р. з усіх боків я чув галас про перемогу демократії в Україні. У 2019 р. після обрання Зеленського я так само чув що вибори, то був ледь не «третій майдан», і що «якщо обдурить – скинемо». За 7 років я мав чимало приводів аби сильно розчаруватися в своїх співгромадянах. Нині мушу визнати – українці щодо себе самих і свого суспільства живуть стійкими міфами. Якими саме?
«Українці – нація демократів». Це міф. Українці не мають традиційних демократичних інституцій, притаманних буржуазним країнам Європи, з їхніми цехами та магістратами. Традиція козаків обирати собі отаманів нічим не краща за традицію обирати собі королів, що існувала в аристократів Польщі та Швеції. Ідеал влади для українця не кооператив фермерів, а батько-отаман, суворий але справедливий. Не цар, але й не лідер самодостатніх громадян.
«В Україні є свобода слова, яка захищає українську демократію». Це міф. Свобода слова в Україні ударно контролюється власниками видань – фінансовими та промисловим магнатам. Контрольованість преси в Україні згори цілковито компенсується мовчазною згодою суспільства, аби його свідомістю маніпулювали. Критичне мислення притаманне меншості українців. Більшість радісно пожирають тези, які їм згодовують ЗМІ. Прогресивного реформатора коаліція ЗМІ в громадській свідомості перетворює на «баригу і мародера», а справжніх крадіїв і корупціонерів – на нові обличчя, яким треба дати ще трохи часу.
«В Україні існують громадські активісти та грантові організації, які борються з корупціонерами та олігархами». Це міф. Два з половиною останніх роки переконують, в Україні нема щирих борців з корупцією. В Україні є кілька поширених бізнесів. Перший – бізнес з освоєння західних грантів. Задля цього бізнесу «активісти» змішають з багном кожного реформатора, що стоїть в них на шляху. Другий – це лобізм бізнес-інтересів, під прикриттям боротьби з корупцією, коли через протести відбувається тиск на чиновників та законодавців. Третій – це «протести на замовлення». Все просто. Ми бачили шалені протести проти «Кононенка і Гладковського» - з істериками і іграшковими свинями. Ми не бачимо жодних протестів через махінації влади з Київською Обхідною дорогою – на 100 мільярдів. Давайте називати речі своїми іменами, за щось активістам платять, а за щось – ні.
«Українці вже готові жити в правовій європейській державі». Ще один міф. Українці категорично не довіряють судовій владі. Рішення судів для них бувають такі, що задовольняють особисто їх – і «зухвало куплені». Чуткам, пліткам і байкам з телевізора не підтвердженим нічим, українці воліють вірити більше ніж судовому рішенню, зі слуханнями та доказами. Українці зневажають право власності, багата людина для українця «накралася», а майно бізнесмена «треба віддати і поділити». Апогеєм цих настроїв стали «санкції РНБО», які суспільство сприйняло із захватом. Так, це повнісіньке беззаконня, так ці санкції принесуть Україні ще чимало лиха – але українці радіють бо певним особам «чортів видали»!
Шановні, яке право? Яка Європа? Які європейські цінності, про що ви? Ніяка демократія тут і поруч не ночувала. Ми говоримо про патерналістське суспільство з майже феодальним мисленням. «Вибірну монархію», як нас називають в Європі.
І наостанок – ще один міф. «Українці приречені бути нацією-невдачником». Розумієте, успішність чи неуспішність нації – річ вельми суб’єктивна. За 30 років Україна здійснила грандіозний ривок в суспільних змінах. В нас худо-гірко формується середній клас. Ми змогли відстояти свою землю від навали агресора. А головне, в Україні вже існує шар громадян-державників, збитих навколо певної партії з харизматичним лідером на чолі. 20 років тому про таке було годі мріяти. Все решту зробити мусимо самі. Достукатися, переконати, знайти слова. Поширити державні ідеї. Бо треба пам’ятати. Держава – не тільки земля. Держава – це громадяни.
