"Розплинуся в тобі і вічно житиму..."
"Як чоловік, можу бути на війні, а як артист — можу робити максимальну промоцію України у Франції.
Я не бачу нічого страшного в тому, щоб поміняти комфортне ліжко на бліндаж."
Василь Сліпак
20 грудня Василю Сліпаку - оперному співаку, солісту Паризької національної опери, воїну Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор" (ДУК ПС) (позивний «Міф»), Герою України - виповнилося б 50 років.
Памʼятаємо. Вічна слава Герою.
Його французське життя було схожим на веселий і кольоровий калейдоскоп.
Та й сам він був таким же яскравим, епатажним, трохи бешкетуватим жартуном: міг співати серйозну оперну партію на сцені і грати в футбол зі своїм напарником так, щоб ні слухачі, ні суворий режисер нічого не помітили.
А після нічних холостяцьких походеньок — вийти опівдні на балкон своєї шикарної квартири в центрі Парижа і з усією силою свого прекрасного голосу заспівати відому арію так, що зупиняться автомобілі, із вікон навпроти висунуться всюдисущі сивенькі пенсіонерки, а під балконом збереться чималий натовп, щоб із суто французською безпосередністю зареготати і зааплодувати, коли він розв’яже пасок свого домашнього халату, під яким не буде нічого, крім шикарного чоловічого тіла...
Він міг собі дозволити такі жарти, бо був балуваним, любимим, знаменитим і пізнаваним.
Серед його дитячих фотографій є та, де в першому класі посеред учнів у совдепівській шкільній формі стоїть лише один хлопчик у вишиванці. Це він сам. Щоб через десять років, у рідній Україні після перемог на міжнародних конкурсах, винести собі страшний у своїй пародоксальності вердикт: у мене унікальний голос, і я розумію, що у мене немає тут ніяких перспектив...
Можна тільки уявити: через що довелося пройти вісімнадцятирічному хлопцю зі Львова, щоб заспівати на сцені знаменитого Карнегі-хол у Нью-Йорку. Після того його запросила на роботу Паризька національна опера. На посаду провідного співака. Не Національна опера України у Києві, і навіть не Львівська, де він народився і виріс.
Кадри прекрасного фільму «Міф» про всесвітньо-відомого українського співака казково перемежовуються сяючими паризькими вулицями, де його обличчя колись усміхалось із сотень бігбордів, фасадів консерваторій та філармоній, театрів, обкладинок глянцевих журналів про гламурне життя.
«А хто сказав, що Донбас не гламурний», — жартував співак, сидячи в окопі з автоматом посеред холодних грудок провесняного українського чорнозему. В Донецьку теж була одна з найкращих оперних сцен в Україні, на яку, як і на всі інші наші сцени, за дев‘ятнадцять років його життя у Франції, — ніхто й ні разу з концертом його не запросив...
Думаю, що Василь Сліпак, воюючи у складі Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор», невипадково обрав собі позивний «Міф». Не тому, що у французькій мові це похідне від Мефістофель, найзнаменитішій його партії у опері «Фуст». Швидше, він просто хотів хоча б у такий спосіб лишити по собі пам‘ять в наших черствих душах, стати назавжди українським Міфом краси, таланту, жертовності...
Коли у нього, помітного і двометрового серед окопів, що не вмів гнутися ні перед ким, легко влучила снайперська куля, він устиг сказати свої останні слова із відомого оунівського гімну, колись написаного кров’ю одним із ватажків на стінах радянської в‘язниці: «Розплинуся в тобі і вічно житиму...»
▪︎
У своїх згадках друзі та колеги говорять про Василя Сліпака як про неймовірно освічену, добру, харизматичну, веселу людину з неймовірним почуттям гумору.
Сліпак говорив сьома мовами, товаришував з голлівудськими зірками та режисерами. Колеги по Паризькому театру зізнавалися, що "Сліпак хотів бути потрібним та не любив пусті слова", саме тому пішов захищати Україну на фронті.
Lyudmila Semenyuk
