Ми тоді час від часу мали азарт в психологічних іграх з росією. Дописів, які вселяють надію, було незрівнянно більше. Комусь підняти настрій, а одночасно й собі - чудово. Так і проживемо турбулентність - здавалося.
Потім нас шарахнуло ракетами та бомбами. Паніка=опанування себе=постійний стрес=напевно прийняття=у когось зневіра=у когось друге дихання=у когось втома=у когось впертість=поховання, поховання, поховання=у когось відкат назад та життя по-старому...
Азарту все менше.
Особливо зараз, коли розумієш, що ти на фіг нікому не потрібен в цьому світі, окрім себе та своїх. За великим рахунком.
Бо справедливість - поняття, яке розумієш виключно ти. Ну і купка таких як ти.
"Я хочу, щоб Україна віддала нам ці метали" - слово "віддала" болюче б'є по обличчю й колись марних сподіваннях, що щось підписане в цьому світі тебе захистить. Не захистить, якщо сам не захистиш себе.
Ось тут лакмусовий папірець.
"Стрєкоза лєто красноє пропєла" (будь прокляте зросійщення та казки російською в дитинстві) - якщо літо "пропєла", палець о палець не вдарила, щоб ощетинитись перед російським вторгненням - будь ласка, віддавай метали. Одному метали, другому території. За тобою мільйони, і сотні тисяч з них герої - але ти слабак. Будь-хто з них сильніший за тебе, бо ти зараз маєш обирати без особливого вибору. Віддавати, підлизувати чужому его, оббріхувати попередників, і своїх, і чужих - а чому ж?
Вчора зненацька розревілася, бо згадала ті моменти з дитинства та юності, коли ніхто не захистив. Ну, у нас у кожного щось таке обов'язково було, еге ж? Кажу собі подумки: "Слухай, мала, зараз я доросла. Я у тебе Є. Зараз Я тебе захищаю, бо ти мені не байдужа". Ми вмикаємо в собі дорослих, щоб приймати дорослі рішення, щоб щось в собі виправити, щоб мати в собі сильну опору.
А хто є в України? Окрім неї самої? Її хтось любить зі сторони аж настільки, щоб взяти на себе вирішення її проблем? Якщо вона сама в більшості своїй себе не любить? Немає таких, ніхто не стоїть в черзі. Напевно на її захист встали дорослі, в той час коли ті, хто так і не подорослішав, ніяк не видряпаються на наступну сходинку - на етап розуміння причин і наслідків.
Україна нікому не потрібна, окрім неї самої. В ній і сила, і мудрість, і база, і перспективи. З кожної ями можна вибратись, інколи насильно витаскуючи себе ледь не за волосся на поверхню. Але глибину ями, на яку ми падаємо кожного разу, знову і знову, визначаємо саме ми, якщо ми це дозволяємо.
Ось це "віддай", "змирись", "забудь" - це НАШ свого часу вибір. Страшний, але він не з неба нам впав.
Якщо є в Україні дорослі - нехай у них вийде нам всім допомогти.
