Нарешті з'явилася додаткова смуга траси, й автівки стали набирати швидкість. До цього змушені були їхати не більше 60-70 км на годину, бо попереду щось заважало. Щось, що не виходило обігнати.
Цим "щось" виявилася колона брудних зелених автівок, десь з десяток. Сніг розтанув, і багнюка з оголених ям на асфальті з хлюпанням налипала на капоти, фари, прикриваючи собою захисний колір військових позашляховиків різної масті - ніссанів, мітсубісі, покоцаних, подряпаних, місцями прострілених наскрізь.
Залишаючи справа цю колону, жодне з цивільних авто, розганяючись, не посигналило від нетерплячки. Бо якби хтось за кермом хюндаїв чи мерсів виявився нетерплячим, поспішаючи по своїм цивільним справам, - це був би пекучий сором.
Суцільний пекучий сором.
Колона рухалась досить повільно, бо підрозділ тримався разом, купкою. Одне з авто давно очікувало на ремонт, їхати швидше не могло, а інші змушені були під нього підлаштовуватися. Багажники забиті необхідними речами, з особистого - лише мінімум. Каремати, одежа, наплічники... В салонах хтось розмовляє, хтось задумався про своє.
Славко - про дітей, за якими скучив. Жінка народила два місяці тому, щастя, що хоч раз побачив меншого. Макс, якому лише двадцять - про нову камеру, що планує купити в кінці місяця, буде знімати свою особисту військову історію. Ярик, серйозний, зосереджений, мовчазний - сильною рукою тримає кермо, думає про дівчину. Сотні кілометрів стають перешкодою стосункам, і від того він засмучений. Дімон, - завжди активний, балакучий, - нарешті заплющує очі від втоми й засинає, час від часу все ж прокидаючись, намагається сісти рівно й дивитись на дорогу.
Не виходить. Очі заплющуються, і він поринає в сон, де сіра зона, важка тиша, й посічені стовбури молодих яблунь стирчать з землі, наче на цвинтарі. Мертві. Як ті хлопці, кого вони втратили. Втратив їх маленький підрозділ, що зараз переїзджає на нове місце. Їде повільно, надто повільно, й від того у всіх важкі думки, бо є час подумати.
Багнюка теплої зими налипає на склі, й через те вогні великого міста, що виринає з-за повороту, вбачаються розмитими, далекими. Колона залишить місто позаду й продовжить свій шлях ближче до лінії фронту, де від вибухів стогне земля. Вигинається від болю, вбираючи в себе чергову порцію заліза. Їх поселять в чиїйсь кинутій порожній хаті, де миші отримали повну свободу дій, і доведеться тримати оборону, приводячи до ладу покинуту оселю. Голова сільради розведе руками, мовляв, хлопці, це єдине, що залишилось, щоб вас поселити. Або в гуртожитку, який вже бачив сотні військових наплічників, карематів, зброї. І лише тим ця будівля й живе, доки не зруйнована - розмовами про бойові виходи, про втрати, про гордість, про біль, про надії...
Жодна цивільна автівка, яка обганяла цю колону, що неспішно рухалась трасою, не посигналила від нетерплячки. Жодна. Бо інакше це був би пекучий сором...
***
Дякую.
Наші.
