Совок ДУЖЕ тягнув нас у прірву зокрема суто психологічно. Напевно я не єдина, хто чула в дитинстві від дорослих "ми маленькі люди, від нас нічого не залежить". Потім росія потягнула нас у меншовартість - "вы околіца". "Селюча мова". "Салоїди". Пласт за пластом накладався сценарій, не нами написаний, але нами прожитий. Ми звикли більшістю до того, що виживаємо замість жити. Виборюємо замість вибороти остаточно. Мирна країна замість войовничо-кусючої. "А що нам дала Україна?" замість "а що я можу дати Україні?"
В той час як складнощі - це чи не найперший стимул їх проходити та змінюватись. Не кожній країні випали АЖ ТАКІ складнощі. Аж такий біль. Аж така кров. Здавалося би, сприймай жахливі умови як вихідну точку для злету. Для змін своєї ментальності. Своєї сутності. Перепиши свій сценарій та не ходи по колу.
Війна якраз загострила розподіл на здатних до змін і тих, хто завернеться в стару ковдру, як тільки "все закінчиться".
А не закінчиться. Ніколи. Тому беремо цілу країну та роздивляємося її під мікроскопом - до менших деталей. Приближуємо зір до НАЙменших. Коли кожен на своєму рівні вирішує або продовжувати цю меншовартість та самоприниження, або дати собі шанс ще до смерті хоч кілька років, або ж місяців пожити іншим життям. Переписати свій сценарій.
"Мы сопротівлялісь как моглі" (реформам свого часу).
"А що, хіба війна? Де війна? Яка війна?" (2014-2022)
"Зато поржем" (2019)
Це все один і той самий сценарій совка-росії, коли люди не почали з себе, але очікували від держави чогось неймовірного. Один з варіантів - "тут мені нічого не дають, поїду в якусь нормальну країну".
А всього-навсього почати треба з себе. Подивитись на себе та задати питання - чи це те життя, яким я хочу прожити? Потім зі скрипом, через розриви зі звичними уявленнями, через перемогу над собою, через зміни у своїй поведінці, своїх уявленнях, через біль, подекуди зневіру - вийти на інший рівень.
І тоді той сценарій, до якого нас привчили вороги, буде вже не нашим.
