Напередодні новорічних свят очільник Росії Володимир Путін зібрав на традиційний неформальний саміт СНД та на засідання вищої ради Євразійського економічного союзу колег з колишніх радянських республік. Зустріч була запланована для того, щоб вчергове продемонструвати збереження російського впливу в регіоні, але насправді її символом став розворот літака президента Азербайджану Ільгама Алієва перед посадкою в Москві.
Коли екіпаж вже збирався здійснювати посадку, азербайджанському президенту доповіли про катастрофу літака компанії Azerbaijan Airlines у казахстанському аеропорту Актау. Ільгам Алієв наказав повертатися.
І це рішення азербайджанського президента, відомого своїми регулярними контактами із Путіним, знову продемонструвало непередбачуваність подій на пострадянському просторі. Азербайджанський президент готувався до ритуальних посиденьок з колегами, а замість цього виявився між необхідністю розповісти співвітчизникам правду про катастрофу літака, вже, очевидно, знищеного російською системою протиповітряної оборони (ППО) у небі над Грозним і небажанням псувати стосунки з Кремлем. А це непроста задача навіть для такого звиклого для маневрів політика, як Ільгам Алієв.
Сусід Алієва по регіону Нікол Пашинян, очільник уряду Вірменії, також ухилився від участі в російському сабантуї – щоправда, тут причиною відсутності був позитивний тест на коронавірус. Проте відсутність Пашиняна не завадила йому стати головним героєм саміту після майже кумедної перепалки із білоруським диктатором Олександром Лукашенком.
Підстаркуваті пострадянські диктатори перебувають у світі підлабузництва з боку власного конʼюнктурного оточення
Лукашенко, стосунки якого з Вірменію є фактично розірваними, намагався наполягти на обовʼязковій участі вірменської делегації у майбутньому саміті Євразійського економічного союзу в Мінськую. А у відповідь почув від вірменського премʼєра хіба що глузливі зауваження, які «порвали» соціальні мережі. І це ще раз нагадало, що підстаркуваті пострадянські диктатори перебувають у світі підлабузництва з боку власного конʼюнктурного оточення й навіть не уявляють, що за кордонами цього задушливого світу з ними можуть розмовляти зовсім в іншій тональності.
З іншого боку, Пашинян тепер фактично єдиний з потенціальних гостей Путіна, влада якого спирається на чесне народне голосування, а не на примус суспільства, репресії, всевладдя спецслужб і знищення свободи слова. І це також багато про що говорить щодо реального впливу Путіна на пострадянському просторі.
Використання Москвою чужої демократії
Російський правитель опинився в оточенні лідерів країн Центральної Азії (і очільника Білорусі), які до того ж останні роки дивляться швидше в бік Пекіну, ніж у бік Москви.
Але це, звичайно ж, не означає, що Москва готова відмовитися від своїх зусиль – війна в Україні говорить про це із очевидною ясністю. А в тих колишніх радянських республіках, де є реальний електоральний процес, Росія готова використати чужу демократію для посилення власного впливу. Доказом цього стали цьогорічні вибори в Молдові та Грузії.
У Молдові президентка Мая Санду змогла переобратися на другий термін (а прихильники європейської інтеграції – виграти референдум щодо приєднання Молдови до ЄС) тільки дякуючи голосуванню молдовських діаспорян.
Москва не шкодувала зусиль для допомоги молдовській «пʼятій колонні»
У самій Молдові більшість віддала перевагу проросійському кандидатові Александру Стояногло, якого підтримала промосковська партія соціалістів одіозного колишнього президента країни Ігоря Додона. При цьому Москва не шкодувала зусиль для допомоги молдовській «пʼятій колонні» – аж до створення проросійської партії олігарха втікача Ілана Шора у самій російській столиці і підбурювання настроїв у відомій симпатіями населення до Кремля Гагаузській автономії.
Ну а в Грузії Кремль явно співчував зусиллям місцевої владної партії «Грузинська мрія». У Москві роками створювали відповідні економічні і політичні умови для посилення сервільності грузинського олігарха Бідзіни Іванішвілі та його оточення. І тепер країна, колишнє керівництво якої на чолі з Міхеїлом Саакашвілі створило красивий, але далекий від реальності міф про невідворотність грузинських реформ, стала відомою насамперед як приклад готовності великої частини суспільства «співіснувати» з Москвою – всупереч досвіду війни, етнічних чищень і злочинів окупантів.
Безцінний досвід для України
І все те, що ми бачимо на пострадянському просторі – безцінний досвід для України, яка залишається частиною цього простору, хай навіть велика частина її громадян в це вже й не вірить.
Росія вхопилася за територію колишнього СРСР мертвою хваткою й не збирається відмовлятися від спроб відновити свою сферу впливу. А інструментів для цього у Москви безліч: домовленості із диктаторами і авторитарними правителями, вплив на електоральні процеси, економічний шантаж і підкуп, допомога проросійським силам…
Ну й коли ці інструменти не спрацьовують – тоді, звичайно, війна, виходу з якої Україна і світ шукатимуть наступними непростими роками. Але коли війна завершиться – будуть задіяні інші важелі впливу, про які ми тут говорили. До цього варто готуватися вже сьогодні, якщо українці не хочуть програти Кремлю політичній двобій.
