Дорікнули: а чому ти не сказав нічого про поразки і перемоги за 30 років.
Що ж.
З поразок. Вважаю, що найбільшу поразку українці отримали на старті. 1-го грудня 1991 року обрали собі президентом Кравчука.
Який може між крапельками.
Але у якого немає стержню. Який усе життя був холуєм у відділі ідеології, інтриганом в ЦК КПУ. Без України в серці.
І українці його вибрали з переляку перед Чорноволом. Ми пожираємо плоди тієї помилки досі.
Бо пішли у пост-совок. А могли б зразу у Європу. І були б зараз на рівні з Польщеію. В ЄС і в НАТО.
Другу співставну поразку ми теж здобули на виборах. І сталося це весною 2019 року.
Коли вибрали пустодзвона, популіста і нарциса. Без України в серці. Для нього Україна – це лише сцена. А ми усі в залі і маємо аплодувати стоячи.
А з перемог я би згадав одну. Підзабуту. Яка в тіні більш помітних і успішних.
Це УБК – Україна без Кучми. Почалася зі зникнення Гонгадзе. І закінчилася масовими заворушеннями 9 березня 2001 року і побиттям студентів на Київському вокзалі.
Я на власні очі бачив, як били лише за те, що хтось говорив українською і топтали прапори, особливо знущаючись над червоно-чорними (хоча і національний прапор топтали теж).
Здавалося б то була поразка. Але ніт!
З тої нашої ненависті до режиму почалося піднесення, яке і спичинило потім Помаранчевий Майдан.
А потім і Революцію гідності.
А значить це була наша моральна перемога.
І от якось 20-ту річницю УБК ми відзначити забули.
А Найвеличніший мабуть і не чув, що то воно таке.
Давайте пам'ятати історію.
Слава Україні!
