Суспільство жваво обговорює арешт бригадного генерала Юрія Галушкіна (екс командувач оперативно-тактичного угруповання «Харків»), генерал-лейтенанта Артура Горбенка (командир 125-ї окремої бригади ТрО) і полковника Іллі Лапіна (командир 415-го окремого стрілецького батальйону 23-ї окремої механізованої бригади).
Одразу почнемо з розвінчування міфів: жодних «законів воєнного часу» в Україні не існує.
У період 2-ї світової війни багато країн запроваджували воєнний стан. В СРСР були видані Указ Президії ВР СРСР «Про воєнний стан» (1941). У наш час положення воєнного стану запроваджується, зазвичай, на конституційному рівні чи спеціальним законодавством. Наприклад, у Франції це Закон про положення облоги (1849, 1878), Закон про встановлення надзвичайного стану (1955), у США – Закон про національний надзвичайний стан (1976), у Великій Британії – Закон про надзвичайні повноваження (1920, 1964).
І ось всі ці документи є підставою для підвищення відповідальності громадян в специфічних умовах воєнного стану. В СРСР спеціалізоване правосуддя військового часу запроваджувалося Положенням про військові трибунали (1941), постановами командування та рішеннями командувачів фронтами, арміями, наказами органів воєнного управління тощо. В нашій країні запровадження положення воєнного стану нічого такого не передбачає.
Але ж ми – про судочинство на війні, як таке.
В США діє Rendulic rule («Правило Рендуліча»), яке сформувалося на підставі судової практики країни, і є стандартом правосуддя стосовно командирів і командувачів за допущені ними помилки під час війни.
Лотар Рендуліч – генерал-полковник, командувач групи армій в часи другої світової, один з трьох етнічних ненімців, хто отримав таке звання у Вермахті. Рендуліча судили під час Нюрнберзького процесу в 1948 році. Генерал був визнаний винним у вбивстві заручників у Югославії, хоча йому також інкримінували «тактику випаленої землі» у Лапландії (Фінляндія), але за цим епізодом виправдали. Генерал сів на 12 років, але був звільнений в 1951 році.
Історія в Лапландії у загальних рисах була така: генерал Рендуліч віддав наказ про масштабне руйнування цивільних будівель і споруд під час відступу німців до Норвегії («тактика випаленої землі») з фінської Лапландії, вважаючи, що наступ противника, тобто радянських військ, є невідворотним, та намагався в такий спосіб сповільнити їх просування. Генерал переоцінив потенційний ризик, адже вважав, що IV-а Гаазька конвенція дозволяє такі дії, оскільки це було потрібно зробити з військовою метою. Так ось Міжнародним трибуналом було зроблено висновок, що рішення генерала Рендуліча могло бути помилковим, але не злочинним.
Відповідно до «правила Рендуліча» командири повинні оцінити військову необхідність дії на основі інформації, доступної їм на момент прийняття рішення. Командувачів не можна судити на основі інформації, яка з’являється згодом. У рішенні Міжнародного трибуналу зазначалося, що «умови, в яких командиром було зроблено висновки з оцінки обстановки, виправдовують необхідність ухваленого рішення». Ця справа стала основою загального стандарту щодо відповідальності командирів за рішення, ухвалені під час ведення бойових дій.
Відповідно до цього стандарту, дії командирів потрібно оцінювати винятково на підставі інформації, наявної на момент ухвалення того чи іншого рішення. Сенат США визначив, що будь-які рішення командирів, військовослужбовців або інших осіб, відповідальних за планування, дозвіл та здійснення воєнних операцій (бойових дій), мають розглядатись судом з урахуванням інформації, що могла бути обґрунтовано доступною командиру на момент планування, санкціонування та здійснення воєнних операцій. Судом не повинна враховуватись інформація, яка стала відомою та доступною після проведення операції.
У нас таких норм не існує, тому живемо в нашій реальності.
У 2014 війська, зараховані до складу сил і засобів АТО, зіштовхнулися з проблемою здійснення судочинства на територіях, які поверталися під контроль Уряду України. Що робити, як на звільненій території немає ні судів, ні прокуратур? Або судді і прокурори перейшли на сторону противника? Або просто фізично знищені? Або евакуювалися у безпечні місця, забувши про присягу?
Правосуддя в Україні тоді виглядало так:
- місцеві загальні суди утворювалися в одному або декількох районах чи районах у містах, або у місті, або у районі (районах) і місті (містах) (стаття 21 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»);
- у системі прокуратури України діяли обласні прокуратури, прокуратура Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, Київська міська прокуратура (стаття 10 Закону України «Про прокуратуру»);
- для вчинення нотаріальних дій створювалися нотаріальні округи відповідно до адміністративно-територіального поділу України. В містах, що мають районний поділ, округом діяльності нотаріуса є територія відповідного міста (стаття 25 Закону України «Про нотаріат».
Створення надзвичайних та особливих судів не допускається Конституцією України.
Якщо з нотаріатом питання швидко врегулювали, надавши відповідні повноваження командирам бригад, то з усім іншим було складніше. Це спонукало відродити військові прокуратури. До військових судів справа не дійшла. Тим більше до військових адвокатів. Хоча іноді траплялися геть дивні ситуації. Так, у 2014 були заарештовані два офіцери штабу Сектору А, котрі утримувалися в СІЗО в Сіверодонецьку. Розглядати справу приїжджала суддя … з окупованого Луганська. Бо в неї там квартира, за котрою слід дивитися. Адвокати витратили якби не 2 роки на відвід судді, яка явно не могла бути неупередженою у цій справі.
У країні рад питання правосуддя в операційних зонах було вирішене шляхом створення військових трибуналів та військових прокуратур. З розрахунку по одному на кожне об’єднання (тобто армію). Командарм у своїй операційній зоні постійно мав і суд, і прокуратуру, котрі йому формально не підпорядковувалися, але завжди були під рукою та постійно мали потрібні для судочинства та нагляду за дотриманням закону повноваження.
Військові трибунали хоч і носили військову форму, але на самому верху замикалися на Воєнну колегію Верховного суду СРСР. Воєнна колегія мала одну специфічну функцію – розгляд справ особливої важливості по відношенню до вищого командного складу армії і флоту (від командира корпусу і вище), а також справи про державну зраду. Зверніть увагу, питання кваліфікованого судочинства по відношенню для всіх інших категорій військовослужбовців не нею вирішувалося.
Прокурорський нагляд здійснювали військові прокуратури воєнних округів, флотів, з’єднань і гарнізонів, які підпорядковувалися Головній воєнній прокуратурі, яка, в свою чергу, входила до складу Генеральної прокуратури СРСР. Так само як і судді, воєнні прокурори носили військову форму, але мали окрему вертикаль підпорядкування і до ЗС СРСР відношення не мали.
І що дуже важливо, військової адвокатури як не було, так і зараз це питання навіть не обговорюється, хоча право на справедливий суд закріплене в ст. 6 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод.
Що відбулося у нас?
Формально в Україні діє так званий combat immunity (бойовий імунітет), котрий з’явився в законодавстві після прийняття Закону № 2124-IX від 15 березня 2022 року. Така норма позбавляє командирів тягаря відповідальності за рішення, котрі ними ухвалюються, під час організації бойових дій та управління ними.
Але якщо керувати правосуддям у ручному режимі, то на такі дрібниці, як Закон України, можна не зважати.
На ручне керування правосуддям вказують ще декілька фактів: командувач ОТУВ «Харків» не міг сам по собі планувати оборонну операцію. Така задача йому мала б прилетіти у вигляді оперативної директиви. Директиви також самі себе не пишуть, тобто татко директиви – командувач ОСУВ «Хортиця», а дідусь – НГШ. Директива містить дуже серйозну інформацію, наприклад – відомості про противника та його імовірний характер дій. Тобто екс командувача тримають під вартою за те, що його начальники надали йому не зовсім правильні дані про ворога і його наміри?
Після завершення процесу формування головної ідеї замислу командувач має захистити цю ідею перед своїм начальником, тобто генерал Галушкін мав доповісти командувачу «Хортиці» (на момент подій – генералу Содолю). Варіанта «не доповів» не існує. Тоді яким чином в підозрі ДБР написало генералу «не ухвалив відповідних рішень, аби заподіяти прориву росіян на Харківщині»? Як сталося, як написано, то чому в сусідній камері не сидить командувач «Хортиці», а НГШ, котрий все це контролює, не їздить давати пояснення в ДБР?
Ще один пункт підозри – «Галушкін не застосував підрозділи, які стояли у другому ешелоні військ» (на відкритому засіданні були названі 57-а, 92-а, 17-а, 71-а бригади). Вільна українська преса, погано керована в ручному режимі, встановила, що на момент початку російського наступу жодної з бригад на Харківщині не було і вони почали прибувати після 10 травня 2024, коли комбриги отримали бойові розпорядження туди рухатися. Мені тут бачиться таке: директива ОСУВ «Хортиці» визначила склад військ, які мали обороняти Харківський напрямок («Хортиці» про це ГШ написав), але бригади не були прийняті в оперативне підпорядкування, тобто ОТУВ «Харків» не мало над ними жодної влади, щоб слати БРки. Станом на 10 травня генерала Галушкина було усунуто з посади командувача ОТУВ «Харків», росіяни дійшли до Вовчанська і зав’язали там бої, а командири 57-ї, 92-ї, 17-ї, 71-ї бригад лише отримали розпорядження вирушити на новий для них напрямок. Мені особисто це в щось логічне, на відміну від ДБР та суду, не складається.
Пару слів за 125-у бригаду ТрО. Близькі до теми ТрО люди писали, що бригада отримала для охорони і оборони смугу такої ширини, що щільність бійців становила 5-8 стрільців на 1 км смуги оборони. Сама ж бригада за оцінками ДБР була укомплектована на 55-67%. Тобто реально було півбригади. На думку ДБР, частково боєздатна бригада ТрО, котра в своїй максимальній комплектації має бойовий потенціал в 25 разів нижчий, ніж бригада механізована, мала зупинити 44-й армійський корпус противника? Це, @№#%!!!, як могло статися? Якщо суд не шарить в оперативному мистецтві (а він не може в ньому шарити), то він мав би запросити експертів з того ж самого Національного університету оборони України для проведення військово-наукової експертизи. Але ж ні! Ремарочка: як би у нас був військовий трибунал, то він так само не шарив би в оперативному мистецтві, бо освіта не така, і все одно мусив би залучати військово-наукову експертизу.
На Харківщині противник вклинився на 8,5 км на Липцівському напрямку та 6 – на Вовчанському, не виконав жодного зі своїх оперативних завдань та буксує там і сьогодні. Але група генералів та офіцерів опинилася за гратами. А прикордонники, відповідальні за охорону держкордону, - чогось ні. І командування ОСУВ «Хортиця» - також ні. За ГШ мовчимо. Ось на Запорізькому напрямку противник захопив у надстислі терміни 45.973 км2 від Криму до Дніпра на півночі та до Маріуполя на сході і ніхто ні в чому не винний. І питань ні до кого не пред’являють жодні ДБРи.
У мене є лише два питання:
- де є і чим заклопотана військовий омбудсмен пані Решетилова?
- де десант, котрий начебто «своїх не кидає»?
