Реакція Російської Федерації на рішення Міжнародного трибуналу ООН з морського права, що зобов’язав Москву звільнити захоплені в ході конфлікту в Керченській протоці кораблі і їх екіпажі, стала цілком передбачуваною. У той час як в Києві говорили про переконливу дипломатичну перемогу, МЗС Росії заявив, що юрисдикція трибуналу не поширюється на простір Азовського моря і Керченської протоки.
Росія не брала участь в засіданнях Міжнародного трибуналу ООН з морського права саме з цієї причини, а в засіданнях арбітражу, який буде розглядати російсько-український конфлікт по суті, збирається брати участь з однією-єдиною метою: щоб довести, що арбітраж не має права виносити будь-які рішення. Тому навіть якщо припустити, що через кілька років Росія програє арбітраж, це її аніскільки не потурбує.
У світової спільноти немає важелів впливу на агресора
Посол України в Німеччині Андрій Мельник назвав рішення Міжнародного морського суду історичним. І в цій оцінці він має цілковиту рацію: вперше в новітній історії продемонстровано, що країна може без особливих проблем для себе ігнорувати міжнародне морське право і у світової спільноти немає ніяких серйозних важелів впливу на неї. У Києві кажуть, що наполягатимуть на нових, «гамбурзьких» – за назвою міста, в якому працює трибунал – санкції проти Росії, якщо вона не буде виконувати рішення суду. Але після обрання новим президентом України колишнього шоумена Володимира Зеленського, який говорить про прагнення скоріше закінчити війну з Росією, Захід готується не до посилення, а до ослаблення санкцій.
І навіть якщо уявити собі, що нові санкції будуть дійсно введені – чи змусить це Росію відмовитися від свого бачення ситуації в Керченській протоці?
«Тому що Крим – наш»
Адже справа, в кінці кінців, не в самій цій ситуації, а саме в міжнародному праві як такому. Суть міжнародного права насамперед у повазі до нього самих держав, а не тільки в можливостях тиску на них. Росія була однією з країн-підписантів Будапештського меморандуму, гарантом територіальної цілісності України, що не завадило їй напасти на цю країну і анексувати Крим. При цьому в Москві продовжують вважати, що не порушили Будапештський меморандум, як не порушили і російсько-українські угоди, в яких було зафіксовано визнання обома країнами територіальної цілісності один одного. «Тому що Крим – наш».
Точно так же Росія не визнає юрисдикції Міжнародного морського суду на тій підставі, що акваторія Азовського моря і Керченської протоки – внутрішні води Росії і України, отже, міжнародне морське право на них не поширюється. На якій підставі у внутрішніх водах Росії і України можна затримувати українські судна, відповіді немає, тому що діє зовсім інша логіка – логіка вседозволеності.
Підготовка до капітуляції
Світовій спільноті поки що не вдалося за допомогою санкцій впливу змусити Росію змінити свою політику, а велика частина українського суспільства «втомилася від війни» і морально готова до капітуляції перед колишньою метрополією.
Цей запит на капітуляцію вловила нова влада. Новий президент Володимир Зеленський і глава його адміністрації Володимир Богдан вже говорять про якийсь референдум або опитування, яке дозволило б українській владі піти на прямі переговори з Кремлем.
Новий начальник Генштабу генерал Руслан Хомчак вже встиг заявити, що посилати кораблі в Керченську протоку було не можна, тобто по суті, поклав відповідальність не на російську сторону, яка влаштувала піратський акт в протоці, а на українське керівництво, яке діяла відповідно до норм міжнародного морського права (знову-таки , якщо погодитися з рішенням трибуналу ООН).
І це, звичайно, не обмовка генерала і не випадкові висловлювання політиків. Це дійсно підготовка до капітуляції. Її логіка дуже проста: якщо на Росію не можна впливати за допомогою міжнародного права, а війну потрібно припиняти «будь-яким шляхом», то залишається тільки здатися на російських умовах.
Жертва агресії стає добровільною здобиччю
І якщо така капітуляція України Зеленського відбудеться, ми знову переконаємося в тому, що знали з кінця 30-х років минулого століття: коли агресор порушує норми міжнародного права, а світ не може його зупинити, жертва агресії рано чи пізно стає його добровільної здобиччю – під радісні оплески свідків її зникнення з політичної карти світу, та й багатьох жителів самої демонтованої держави.
Правда, потім починаються інші, куди більш страшні війни – що неминуче в умовах, коли міжнародне право перестає працювати. Але це вже наступний акт трагедії.
