Сьогодні вночі саміт ЄС ухвалив рішення щодо визнання перспективи членства України в ЄС, яке можна трактувати як «так», «ні» або «не знаю», залежно від концентрації зрадо-перемоги у крові того, хто трактує.
Українці погано спали, тому що сьогодні росіяни бомбили не тільки Суми чи Чернігів, а також Франківськ. З поганого сну розібратися у тому, на що нам дипломатичною мовою натякають європейці, складно. Ми подумаємо про це потім.
Єдине, зараз потрібно залишити важливу зарубку у пам’яті, і вона стосується не Європи, а нашої української влади. Я розумію, що є надія і спокуса заскочити на потяг Євросоюзу на хвилі війни, мовляв війна спише дрібні грішки, ніхто там особливо не буде сікатися до героїчної нації.
Тільки переслідування опозиції – це не дрібні грішки. Вибіркове правосуддя, коли собі все, а противникам – перекручений закон, це не дрібні грішки. Звичка хапати випадкових людей на вулиці і називати їх убивцями Шеремета, тому що цього вимагає піар-доцільність – теж не дрібниця. Сто з гаком кримінальних справ проти найвагомішого політичного опонента, рекордні за масштабами розкрадання на «великих» проектах, корупція у кожній сфері суспільного життя, від освіти, якою досі керує міністр-плагіаторник, і до держерезрву, у якому миші з’їли все зерно.
За великим рахунком, для нас, українців, ідеться навіть не про ЄС. Ідеться про виживання власної країни, яка не зможе жити так, як це було до великої війни. Я просто не уявляю собі наших хлопців і дівчат, які зараз роблять неймовірні речі у полях і лісах довкола Києва чи Миколаєва, не уявляю собі мою мученицю-Сумщину, нашу Охтирку, не уявляю Херсон, який з голими руками співав гімн України перед російськими танками… Не уявляю, як вони повернуться з війни, як ми повернемося з війни, як ми пройдемо нашим парадом перемоги, щоб потім впертися лобом у розжирілих на дармовому зерні «мишей».
Я вчора цілий вечір була у стані шоку. Мене досі не полишає відчуття абсурду, коли у фронтовому Києві під виття сирен прочитала у Бірюкова, що генерала Марченка шантажують з прокуратури: обіцяють негайно закрити проти нього справи, якщо він передасть прокурорським 20 мільйонів гривень своєї застави.
Знаєте, якщо ми не будемо реагувати на такі речі, якщо заплющимо на це очі, то нас уб’ють не росіяни. Нас розтерзають свої ж упирі, для яких що війна, що не війна – все мать родна. А мама любіт скорость…
Ми повинні вимагати негайного і безумовного закриття ганебних справ проти генерала Марченка. Ми повинні вимагати справедливого і неупередженого розслідування проти тих, хто замовив і прикривав ці судилища. І якщо у ході розслідування прокуратура чи ДБР вийдуть самі на себе або, не доведи боже, на когось повище себе – про це потрібно говорити прямо.
