У сім років старий Драг, якому я доводився онуком по вітцеві, повів мене до монаха, що жив у кам’яній печері під монастирем.
«Отче Йоно, прошу навчити дітвака читати й писати. Дайте йому ключ до світу».
«Ключ я дам, але моя рука вже не тверда – почерк хиткий».
«Не біда. Головне, аби хлопець літери знав, а вже хай пише як поведеться».
«Ваша правда, кожен мусить мати свій почерк», – одказав схимник.
Перегодом, коли я вже вхопився грамоти, запитав свого вчителя:
«Про який ключ світу ви говорили?»
«Ключ світу – то і є письмо», – відповів той.
«Хіба письмо залізне?» – дивувався я.
«Ні, воно направду світове. Чорнило – вода, ручка – дерево, папір – земля. А написане відмикає нам світ…»
Про закон перевесла
У верховинців загострене почуття власної гідності, внутрішньої свободи. Заможний ти чи бідний горянин – для тебе це є найбільшою цінністю, іноді, можливо, і єдиною.
Велике слово – воля. Тут кажуть: дай волю почуттям, дай волю сльозам, коханню, скорботі, праведному гніву, заслуженій помсті…
Ми люди швидкої іскри і швидкого вогню, який, зрештою, швидко і вгамовується.
Зазіхнути на чиюсь свободу, чиєсь майно, чиюсь дружину, ущемляти когось – це великий переступ і велика небезпека.
Так нас виховували з малих літ.
Пригадую, як дідо вчив мене плести коші:
«Не перетисни дужку, нехай лозини лежать вільно».
Або коли набивали з ним діжки:
«Не перетисни обруч, клепки самі намістяться у воді».
Або в полі, на жнивах:
«Не перетисни перевесло, не задуши сніп…»
Так і в житті:
не перетиснути б у вчинках і словах, не задушити б волю і свободу. Ні чиюсь, ні свою.
Про відсутність годинників
Він ніколи не користувався годинником. Час відчував «оком, шкірою і кістьми». У будь-який момент доби. Бувало, ми піднімалися ще затемна, щоб відправлятися в «лугові оброди». Світован розплющував очі і проголошував: уже така-то година. А я збивався навіть у днях тижня і датах.
– Пиши собі на долоні, зарубуй на носі, – підсміювався він.
– Ви що, взагалі проти годинників? Нормальна людина не має їх носити?
– Чому ж ні. Я, коли був «нормальним», теж носив годинника. Його подарував мені мій учитель на закінчення гімназії. Гадаю, він волів не стільки донести мені той дарчик, як вибиті на ньому слова латиною:
«Чому стоїш? Час минає». Годинник довго був при мені, поки я його не втопив, перепливаючи Тису на румунський бік. Із тих пір я часомірів не ношу, але слова ті завжди зі мною.
Помовчав мить, тоді уважно глянув на мене і з пронизливою усмішкою промовив:
– Чому стоїш? Час минає...
