Учора впродовж дня всі кинулися обговорювати позу Зеленської на глянці Vogue, і громадяни країни, у якій п'ятий місяць триває війна, стали фахівцями з фізіогноміки та кінесики, виливали у Facebook свої симпатії чи жовч, жили нереальним, гламурним, часто недосяжним (та й чи потрібним?) для них життям, торкалися "зірки" чи навпаки – відштовхували її. Ілюзія, фата моргана, позлітка…
А пізнього вечора прийшла звістка про загибель на передовій Гліба Бабіча. І справжня, неприкрашена, жахаюча у своїй однозначності реальність увірвалася без попередження та ретуші у новинні стрічки, нагадавши про страшну ціну всьому, чим ми живемо зараз, і чим житимемо у майбутньому.
"Коли смерть присяде на бруствер, спитає - "Ну що тут ти?"
Коли нас, як тісто, місить вогняний вал,
Я не стану смикати Бога — вийду в канал арти.
У піхоти з артою і Богом - зАвжди прямий канал".
Це написав він, Гліб Бабіч, 24 липня.
Я не схильний до моралізаторства чи тим паче — менторського тону. Та мені хотілося б, щоб мої співвітчизники якомога менше велися на штучні квіти штучного життя, щоб частіше, — якомога частіше, — замислювалися над тим, що насправді важливе, а що – так собі, вибрики чиїхось бажань чи навіть неусвідомлені жести, вчинки, епатаж, гламур.
Бо нам направду випало щастя (не побоюся цього слова) жити у самому кратері історії, хай це життя сповнене болю і тривог, депресій і розчарувань, втрат і горя. Зате якими щирими й не глянцевими є наші емоції, наші рефлексії й наші надії.
Мені хотілося б, щоб замість бабських теревенів довкола особи першої леді (бо, урешті-решт, хто вона така?), ми поставили перед собою та її чоловіком прості, як осколок снаряда, запитання. Запитання, що висять у повітрі ось уже третій рік, і досі не знайшли відповіді.
Перше з них: як громадяни країни, у якій свобода – найважливіша цінність, виборюючи її, цю свободу, вони тричі виходили на Майдани, знову повернулися у вихідну точку, розгубивши, мов якісь легковажні марнотратники, здобуте кров'ю і потом?
Чому остання з Революцій, названа гордим іменем Гідності, обернулася тотальним реваншем сил, залишених, здавалося б, у смітниках люстрацій? Чому зараз, коли на фронті гинуть найкращі (Гліб Бабіч – один з них), у владних офісах, чиновницьких бюрках мило всілися ті, хто переслідував і Свободу, і її захисників?
Чому чоловік жінки з обкладинки Vogue, - один зі 40 з лишком мільйонів "президентів" цієї країни, толерує саме цих персонажів, довіряє їм найважливіші державні рішення, погоджується з невіглаством і шкідництвом, відвертими "підставами" і колаборантством, співпрацею з ворогом?
Невже у переможну, знекровлену, але гідну країну, разом з болями втрат, руїнами, задавненими травмами, рівно ж як і з надіями на зміни, переберуться і ці пристосуванці та шахраї, і знову ми прийдемо до моменту, коли доведеться збирати використані шини?
Невже хтось на Банковій серйозно вважає, що у блискучу обкладинку Vogue можна загорнути Єрмака з Татаровим, прикрити їх від нищівної критики Вікторії Спартц, невже глянець засліпить очі притомним громадянам, і вони примружать їх на призначення недоброчесного і керованого (вже 300-відсоткового?) генпрокурора, в.о. глави СБУ з доволі сумнівною біографією, очільників ДБР, БЕБ, Головного слідчого управління Нацполіції з не кращими досьє?
Невже, повернувшись з війни, країна знову втрапить у баговиння корупції, всесилля і бундючність "господарів життя"?
Чи, може, вже зараз обиратимемо не позерство, а позицію? Хай вона буде наразі фронтовою, але надійною і захищеною.
Бо фарби на глянці вицвітуть, а біль втрат не вщухне. І гідність теж будитиме до дій.
Ціна фотосесії – мідяк.
Ціна реальності – життя.
Як там у Бабіча? "Краще слів "Ніхто крім нас" - можуть бути тільки слова піхоти "Завжди ми!".
"Плаче, наче вітер, мольфар, в шинку гуляє трунар,
Це война.
Не сумуй козаче мольфар, ми піднялись вище хмар
Щойно".
