Я стримуюсь, як бачите, другий місяць вже, підбираю слова. Роблю це і зараз.
Я не даю фото з Дмитрівки чи Мотижина з надривним текстом.
Ці фото і без мене говорять самі за себе.
Намагаюсь не забувати, що звірства і геноцид чинили рашистські виродки.
І нагадую, щоб через сліпе горе ми не кидалися на своїх і знали, хто справжні вороги.
Але.
Але очевидне легковажне ставлення політичного керівництва України до чітких планів ворога.
Бо якщо ще в середині січня керівник американської розвідки надав президенту Зеленському дані про наміри рф наступати найкоротшим шляхом — з території білорусі, захоплювати аеропорт у Гостомелі і використувати його як ключовий плацдарм для атаки на Київ, то чому 24 лютого на тому відрізку кордону навіть партизана на лижах не було?
Розкол у суспільстві - це різне бачення розвитку країни, а не різне ставлення до Арестовича чи до президента.
І ми - як народ - подорослішаємо тоді, коли це зрозуміємо.
Це найважливіший висновок цієї війни: перемогу творять люди. ЗСУ - це теж люди передовсім.
Люди ламають сценарії з великої шахівниці; люди йдуть проти танків без зброї; люди та їхня сила і вміння перемагають "другу найбільшу" і женуть її до кордону; люди тримають Маріуполь і ним - пів України.
І люди лежать зі зв'язаними руками в ярах під Києвом.
Бо, може, 16 лютого нам на часі був день оборони, а не день єднання?
Ми й так об'єднані.
Горе, ворог, ненависть і любов у нас спільні.
І припиніть писати, що, мовляв, та чого ж це народ такий шокований звірствами рашистів! Та хіба вони раніше не знали!
Народ шокований, бо жодна історична книжка наприклад, про червоний терор ніколи не дасть того усвідомлення, як те, що ось перед очима закатований той, з ким ще в середу, 23 лютого, ти пив каву, або та, з ким ви по черзі вранці возили дітей в школу.
Люди шоковані, бо ми люди.
Нелюдів ніщо не шокує.
Тому не знецінюйте біль.
Як жити, коли поруч дихають ці рашистські виродки, я не знаю.
Поля для домовленостей про нейтралітет фактично не залишилось.
