Візит Президента Зеленського до США апріорі потрапляв “у десятку”. Як перший закордонний візит з початку широкомасштабної агресії, та ще й у Вашингтон, сам по собі він неодмінно ставав знаковим, адже провокував глобальний інтерес до ситуації в Україні новим маневром - міжнародним вояжем Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України. Коли б не стався такий візит, атмосфера навколо нього була б тріумфальною.
І все таки, чому Зеленський опинився у Вашингтоні саме наприкінці 2022 року?
По-перше, фіксація завершення символічного 300-денного першого етапу в протистоянні Росії. Світу та союзникам слід було нагадати, що Україна вистояла та міжнародна антипутінська коаліція зміцнилася. Що жоден з планів Путіна не спрацював. Що перспектива поразки України змінилася перспективою поразки Росії. Допомогли цьому обнадійливі новини з українських фронтів - успішне звільнення Херсона, деокупація більшої частини Харківської області, твердість українських воїнів на східному фронті, остаточна втрата Росією будь-якої стратегічної ініціативи.
По-друге, досить позитивні для Байдена результати проміжних виборів до Конгресу, де всупереч песимістичним прогнозам, демократам вдалося зберегти визначальний вплив у Конгресі. Візит Зеленського був не менш потрібний Байдену, аби зміцнити свої позиції як успішного лідера демократичного світу перед новим виборчим циклом в США, який стартує на початку 2023 року.
По-третє, за останні кілька місяців завдяки інтенсивній дипломатії по лінії Вашингтон-Київ, до якої залучилися і урядовці, і парламентарі, і представники громадянського суспільства було створено міцний та сприятливий фундамент для переговорів і прийняття важливих рішень.
Безумовно, під час зустрічей обговорювали і чутливі питання – від пошуку “exit strategy” до обміну таємною інформацією про плани ЗСУ та російського агресора. Можна передбачити, що сторони розглянули ситуацію на фронті і крізь призму глобальної системи міжнародних відносин, включаючи роль Китаю та Ірану.
Попри визнану важливість та високу емоційну навантаженість візиту до Вашингтону за формою, він все ж не дотягнув до історичного за змістом. І для цього висновку є цілком конкретні 5 показників. Зафіксуємо кожен.
По-перше, членство України в НАТО та які гарантії безпеки отримає Україна? Це питання публічно зависло, хай навіть і повинно було обговорюватися за лаштунками. Звертає на себе увагу, що обійшли мовчанням і улюблену тему Банкової про укладення Київського безпекового договору та декларацій про підтримку членства України в НАТО (на зразок документа підписаного наприкінці листопада з Бельгією).
По-друге, перспектива надання військових літаків на кшталт F16 і започаткування програми підготовки українських пілотів. Справа не так у самих літаках. А в тому, наскільки далеко готові йти союзники у своїй підтримці України. F16 став би символом не стільки формули “підтримувати Україну стільки, скільки потрібно”, а й зафіксував би еволюцію до підходу “підтримувати Україну всім, що потрібно для перемоги”.
По-третє, перспективи надання американської артилерії і ракет середнього та далекого радіусу дії, аби знищувати російські склади амуніції та боєприпасів у далекому тилу. Наразі фіксуємо, що союзники і далі намагаються тримати потенціал українського наступу на відстані можливості пострілу вглиб території окупованої України. Поки ще не Росії.
По-четверте, про механізми прискореної відбудови та зміцнення демократичної стійкості України через проведення важливих реформ.
По-п’яте, перспективи створення спецтрибуналу для притягнення до відповідальності Путіна та його поплічників і визнання Росії спонсором тероризму. Хочеться вірити, що зафіксована за результатами Саміту країн Групи семи 12 грудня формула “ми притягнемо президента Путіна та всіх причетних до відповідальності відповідно до міжнародного права” була предметно обговорена за зачиненими дверима у Білому домі. Це принципово, і мало б бути публічним.
Згідно з існуючим неписаним правилом, перед виступом лідера іноземної держави на засіданні Конгресу, його текст заздалегідь передається американській стороні, яка висловлює свої побажання та пропозиції, або американська сторона передає міркування щодо бажаних акцентів у промові. Так було і у 2014 році, коли до Конгресу прибув тодішній Президент Петро Порошенко. Промову було підтримано за один винятком: запропонували прибрати речення, в якому Порошенко закликав Обаму надати Україні летальну зброю для відсічі агресору і зазначав, що не може боронити країну від другої армії світу лише простирадлами. Тоді Порошенко вирішив не прибирати цю фразу і її виголосив. Можливо і цього разу українську сторону люб’язно попросили не згадувати у виступі вищезазначені чутливі питання, і Київ погодився? Питання риторичне.
Візит Зеленського до Вашингтона відкрив нову сторінку у глобальному протистоянні з путінським режимом. Відтепер український президент має знайти правильний час і здійснити результативні візити і до інших важливих союзників і партнерів України, в тому числі на Вільнюський саміт НАТО. Бо 2023 рік має стати роком нашої спільної перемоги над російським агресором та його союзниками, перемоги демократичного світу над агресивними диктатурами.
