Те, що про стратегію розвитку України ніхто й не заїкнеться, не дивує. Временщики розглядають державу, як свою власну ферму.
Кравчук злякався відповідальности і бездарно здав Україну (не владу – Україну) Кучмі.
А той і гадки не мав про якусь стратегію розвитку («скажіть, що будувати, і я буду будувати»).
Він рідним, близьким, друзям роздавав ресурси.
Зруйновану, але ще живу державу українці з великим зусиллям відняли в Кучми.
Стратегію запропонував Віктор Ющенко – розвиток демократії і відродження національних вартостей.
Що тут почалося!..
Найперше – спробували вбити.
Не вийшло – австріяки порятували.
Тоді зрощені Кучмою олігархи разом з московськими мерзотниками організували цькування президента.
З усіх каналів, газет, радіо, у всіх мережах полився повінь негативу. Навіть не повінь – лавина.
Довірливих до непристойности українців зазомбували так, що вони обрали двічі судимого неграмотного злочинця. (Насправді Янукович був засуджений тричі. Третій раз просидів місяць, і з тюрми його забрав КГБ)…
А той привів з москви злодіїв, і разом з ними так пограбував Україну, що в казні залишив сто тисяч гривень.
Майдан, здавалось, розбудив українців …
Армія. Мова. Віра.
Це ще не стратегія, але підмурівок сильний.
Почалися програми озброєння армії сучасною технікою.
Порошенко взявся за олігархів…
Ожив бізнес.
Що потрібно було?
Так, підтримка народу.
Це зрозуміли вороги і взялися за реалізацію путінської забаганки – «хто завгодно, тільки не Порошенко».
Все, що показувало, говорило, писало накинулося на Петра Олексійовича.
Негативу, насмішок, брехні – лавина. Навіть не лавина – цунамі…
І українці послухали путіна й обрали кого завгодно…
Найгірше, що у багатьох совість так і не заговорила…
СОВІСТЬ
Совість – дивний феномен.
Протягом тисяч років її намагаються викинути з життя, а вона вперто тримається людини.
У західних суспільствах її прописало християнство.
У Старому Заповіті це слово зустрічається пару раз, але як щось незначне,
у Новому – вже фактор суспільної ваги.
.
Різні джерела дають своє визначення совісті.
«Совість – це поняття моральної свідомості, внутрішнє переконання в тому, що є добро, а що є зло, свідомість моральної відповідальності за свою поведінку.
Це вираз здатності особи здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формувати для себе моральні обов’язки, вимагати від себе їх виконання, роблячи самооцінку зроблених вчинків».
.
Якогось одного погляду на совість нема і бути не може.
Не тільки у різних народів розуміють її по різному, навіть в одній сім’ї нерідко відбувається конфлікт через різне розуміння совісті.
Коли зароджувалась Османська імперія, новий султан убивав усіх своїх братів у перший день свого володарювання. Чи мучила його совість ніхто не знає.
Султан Мехмед ІІІ у 1595 році наказав убити 19 своїх братів.
Все нормально – так рекомендував закон Фатіха.
Щоб не було смути у державі.
Роком пізніше поляки вирізали беззбройний і беззахисний табір повстанців Наливайка.
Яка совість…
Як не гризла вона Петра Першого, коли він власноручно убив свого сина. (Убивати родичів було в традиціях Романових. Цей звичай започатковано ще в часи Батия).
А от у кхмерів, якщо вождь не вбив свого ворога і не з’їв його печінку, то совість його мучила довго.
Але тут про сучасне.
Совість може терзати людину через абсолютно нікчемну причину.
Не виконаний обов’язок, накинута ближнім (-ньою) вина, що ти не такий, як він (вона) хоче, хтось дорікнув.
Совість не турбує релігійних фанатів – вони себе віддали їхньому авторитетові й, таким чином, заблокували можливість їхній душі виявляти себе.
Розум теж заблокували.
Їм комфортно, бо не відчувають найменшої відповідальности.
Більше – вони вважають, що ця безвідповідальність освячена Богом.
А от атеїсти, які відчувають докір сумління, навіть не підозрюють, що визнають факт душі.
Совість нерідко нав’язує нам немотивоване відчуття провини.
Наголошую – немотивоване.
А це такий же програш, як злочин перед ближнім.
Та якщо за проступок перед ближнім, нас осудять, то про злочин перед самим собою ніхто нам не нагадає і не скаже, що це погано.
Більше – юрбі вигідно, щоб ми зраджували собі частіше.
Коли відчуття провини (або переваги над кимось) масове, то народ перетворюється у натовп. Тоді його вже можна приносити в жертву.
Потрібен розум і вміння прислуховуватись до інтуїції, щоб збагнути, де говорить наша совість (індикатор негармонійних або неправильних дій), а де нав’язане маніпуляторами почуття провини.
Якщо коротко, одним реченням, то совість – це сигнал, що наша душа не погоджується з нашим розумом.
Розум боїться душі.
Щоб не заглянути їй у вічі, люди часто втікають у конфлікти, в революції, у війни. А там кожен у кожному намагається сховатися від свого страху.
А про душу серед науковців навіть говорити не прийнято. Її ж то ні зважити, ні виміряти…
Як і совість…
Та вона є. Незважаючи на те, що багато хто не хоче її знати.
Совість намагаються викинути з життя, а вона вперто тримається людини…
Нам, українцям, просто необхідно зрозуміти, що наш розум, нашу душу, нашу совість намагалися ґвалтувати – і ґвалтували – століттями…
Тому сьогодні ми за це платимо таку страшну ціну…
Що треба, аби поставити тому край?
Вияв волі!
