"ПРО СТРАТЕГІЮ І СОВІСТЬ" - Ярослав Трінчук

"ПРО СТРАТЕГІЮ І СОВІСТЬ" - Ярослав Трінчук

Те, що про стратегію розвитку України ніхто й не заїкнеться, не дивує. Временщики розглядають державу, як свою власну ферму.

Кравчук злякався відповідальности і бездарно здав Україну (не владу – Україну) Кучмі.

А той і гадки не мав про якусь стратегію розвитку («скажіть, що будувати, і я буду будувати»).

Він рідним, близьким, друзям роздавав ресурси.

Зруйновану, але ще живу державу українці з великим зусиллям відняли в Кучми.

Стратегію запропонував Віктор Ющенко – розвиток демократії і відродження національних вартостей.

Що тут почалося!..

Найперше – спробували вбити.

Не вийшло – австріяки порятували.

Тоді зрощені Кучмою олігархи разом з московськими мерзотниками організували цькування президента.

З усіх каналів, газет, радіо, у всіх мережах полився повінь негативу. Навіть не повінь – лавина.

Довірливих до непристойности українців зазомбували так, що вони обрали двічі судимого неграмотного злочинця. (Насправді Янукович був засуджений тричі. Третій раз просидів місяць, і з тюрми його забрав КГБ)…

А той привів з москви злодіїв, і разом з ними так пограбував Україну, що в казні залишив сто тисяч гривень.

Майдан, здавалось, розбудив українців …

Армія. Мова. Віра.

Це ще не стратегія, але підмурівок сильний.

Почалися програми озброєння армії сучасною технікою.

Порошенко взявся за олігархів…

Ожив бізнес.

Що потрібно було?

Так, підтримка народу.

Це зрозуміли вороги і взялися за реалізацію путінської забаганки – «хто завгодно, тільки не Порошенко».

Все, що показувало, говорило, писало накинулося на Петра Олексійовича.

Негативу, насмішок, брехні – лавина. Навіть не лавина – цунамі…

І українці послухали путіна й обрали кого завгодно…

Найгірше, що у багатьох совість так і не заговорила…

СОВІСТЬ

Совість – дивний феномен.

Протягом тисяч років її намагаються викинути з життя, а вона вперто тримається людини.

У західних суспільствах її прописало християнство.

У Старому Заповіті це слово зустрічається пару раз, але як щось незначне,

у Новому – вже фактор суспільної ваги.

.

Різні джерела дають своє визначення совісті.

«Совість – це поняття моральної свідомості, внутрішнє переконання в тому, що є добро, а що є зло, свідомість моральної відповідальності за свою поведінку.

Це вираз здатності особи здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формувати для себе моральні обов’язки, вимагати від себе їх виконання, роблячи самооцінку зроблених вчинків».

.

Якогось одного погляду на совість нема і бути не може.

Не тільки у різних народів розуміють її по різному, навіть в одній сім’ї нерідко відбувається конфлікт через різне розуміння совісті.

Коли зароджувалась Османська імперія, новий султан убивав усіх своїх братів у перший день свого володарювання. Чи мучила його совість ніхто не знає.

Султан Мехмед ІІІ у 1595 році наказав убити 19 своїх братів.

Все нормально – так рекомендував закон Фатіха.

Щоб не було смути у державі.

Роком пізніше поляки вирізали беззбройний і беззахисний табір повстанців Наливайка.

Яка совість…

Як не гризла вона Петра Першого, коли він власноручно убив свого сина. (Убивати родичів було в традиціях Романових. Цей звичай започатковано ще в часи Батия).

А от у кхмерів, якщо вождь не вбив свого ворога і не з’їв його печінку, то совість його мучила довго.

Але тут про сучасне.

Совість може терзати людину через абсолютно нікчемну причину.

Не виконаний обов’язок, накинута ближнім (-ньою) вина, що ти не такий, як він (вона) хоче, хтось дорікнув.

Совість не турбує релігійних фанатів – вони себе віддали їхньому авторитетові й, таким чином, заблокували можливість їхній душі виявляти себе.

Розум теж заблокували.

Їм комфортно, бо не відчувають найменшої відповідальности.

Більше – вони вважають, що ця безвідповідальність освячена Богом.

А от атеїсти, які відчувають докір сумління, навіть не підозрюють, що визнають факт душі.

Совість нерідко нав’язує нам немотивоване відчуття провини.

Наголошую – немотивоване.

А це такий же програш, як злочин перед ближнім.

Та якщо за проступок перед ближнім, нас осудять, то про злочин перед самим собою ніхто нам не нагадає і не скаже, що це погано.

Більше – юрбі вигідно, щоб ми зраджували собі частіше.

Коли відчуття провини (або переваги над кимось) масове, то народ перетворюється у натовп. Тоді його вже можна приносити в жертву.

Потрібен розум і вміння прислуховуватись до інтуїції, щоб збагнути, де говорить наша совість (індикатор негармонійних або неправильних дій), а де нав’язане маніпуляторами почуття провини.

Якщо коротко, одним реченням, то совість – це сигнал, що наша душа не погоджується з нашим розумом.

Розум боїться душі.

Щоб не заглянути їй у вічі, люди часто втікають у конфлікти, в революції, у війни. А там кожен у кожному намагається сховатися від свого страху.

А про душу серед науковців навіть говорити не прийнято. Її ж то ні зважити, ні виміряти…

Як і совість…

Та вона є. Незважаючи на те, що багато хто не хоче її знати.

Совість намагаються викинути з життя, а вона вперто тримається людини…

Нам, українцям, просто необхідно зрозуміти, що наш розум, нашу душу, нашу совість намагалися ґвалтувати – і ґвалтували – століттями…

Тому сьогодні ми за це платимо таку страшну ціну…

Що треба, аби поставити тому край?

Вияв волі!