Коли я опиняюсь в умовному Києві, Дніпрі, або ж Тернополі чи у Чернівцях, то ще до того як вийти з автівки, вдягаю на себе імпровізований емоційний купол. Ретельно вжикаю «блискавками», аби не залишити жодної шпаринки і потім вже роблю крок. Ні, я не виставляю поперед себе купу регалій, мовляв «Та я ще перша хвиля мобілізації! І взагалі то, ще за два тижні до оголошення тієї мобілізації мобілізації був вже у військкоматі. Страшно було до всірачкі, але що поробиш»… Ні! Я навпаки намагаюсь бути «ввічливим до поносу» і максимально походити на цивільну людину. А також ретельно спостерігаю за тим, аби той купол не розтібнувся. Дуже ретельно.
Хтось вважає, що це неправильно? Окей! Тоді підкажіть, як вести себе правильно…
Вечір. Вуличне кафе. Багато, дуже багато людей відпочивають на зеленій галявині, розсівшись на мʼяких кріслах схожих на величезні подушки. Чоловіки. Жінки. Діти які невтомно бігають навколо. До барної стійки величезна черга. За нею виключно чоловіки. Справжні вікінги. Молоді. Кремезні. В модних татухах. Беремо із приятелем каву і ловлю себе на думці, що не знаю якими очима дивитись на цих хлопців?! Як себе вести? Влаштувати сходу істерику? Мовляв, «Сишиш ти? Якого х@я тут весь такий красивий, га»? Навіть зафігачити таке шоу, що це даси? Спотворити вечір собі та усім навколо? І де гарантія, що хлопець за барною стійкою стоїть на двох ногах? Та й той, той і ще ті хлопці, які відпочивають із родинами, цілком можливо учора повернулись з фронту. А можливо вони і не були на війні, бо наприклад машиністи локомотивів чи рятувальники, а значить бронь. Хоча… Якщо порахувати дітей, які гоняють навколо їх «подушок», то запросто може виявитись, що їх більше ніж двоє.
Мене до речі також не тригерить зелена молодь, яка в свої шістнадцять може щось голосно обговорювати сидячи на лавочці в парку. (Окрім безумовно схвальних вигуків про росію). Навіть якщо вони в розмові згадують город, з якого вони були (тут важливо) змушені переїхати у Львов чи Київ. Навіть якщо той город називається Донецьк чи Луганськ. До речі, ми вже визначились остаточно, то тимчасово окуповані, але все ж таки українські міста, чи вже ні? Бо якщо вони українські, то чого нас так смикає чиясь згадка про них? От тільки не треба про так званих «донецьких». Рагулья колерного скрізь вистачає. На жаль. І у мене багато знайомих, які зараз живуть в Європі, але мріють повернутись в рідний Мелітополь. Мріють по справжньому! Що є сили мріють.
В мирних містах, за будь-яких умов я намагаюсь не виходити за рамки того свого купола, бо мені ще є де витратити залишки нервової системи. І в той же час, іноді чую докори, що не можна себе вести так спокійно. Треба на все емоційно реагувати і всіх по дорозі намагатись поставити на місце.
Тому питання. Підкажіть, хто в курсі?… Як себе ПРАВИЛЬНО вести в мирних містах. Так, щоби свої не ображались і на карну статтю не налізти?
Як це працює?
Спробую пояснити ВИКЛЮЧНО на власному досвіді. Сподіваюсь зрозуміло, що з певних причин, мені з 2014 року байдуже, зупинять мене співробітники ТЦК, чи ні? Але тим не менш…
Зупиняли? Зупиняли! Неодноразово. Я вже наче розповідав про те, як прикордонники перевіряли документи на вʼїзді в Чернівецьку область і вже потім поспілкувався із ТЦКашниками на виїзді з міста. А ще зупинили в полтавський області. Результат той же самий. До мене у них немає і бути не може жодних претензій. Також декілька разів зупиняли представники поліції. Результат аналогічний.
З цим розібрались.
Чи бачив я, як когось ті ж самі тецекашники «крутять» на вулиці? Ні. Не бачив. Дивно, але не бачив. Чому дивно, зрозумієте пізніш. Але ж це не значить, що таких випадків не існує. Хоча… Якщо взяти за основу контент деяких ТГ каналів, де майже цілодобово без перерви на вихідні розкручують істерію стосовно ними же придуманого (або кимось підказаного) терміна «бусіфікація», то складається така думка. Виходячи на вулицю ти обов’язково мусиш потрапити на шоу. Не можливо! А обовʼязково! Або тебе упакують, або побачиш як когось пакують. (Ну фахові блогери брехати не будуть. Чи дарма, вони наполегливо створюють таку інформаційну картину)? І в той же час я чув як в одному з ТЦК, співробітники разом із копами, збирались виїжджати на адресу де мешкає людина, яка проігнорувала з десяток повісток. Напевне то був виїзд для примусового приводу в ТЦК. Праві вони чи ні (мається на увазі співробітники ТЦК та поліцейські), не знаю! Читайте Закон, там все написано! І в той же час знаю декількох клоунів, які стали на лижі вже з війська. Живуть собі спокійно, наприклад в Одесі, і зовсім не соромляться розповідати про своє гарне життя в тік-токах. А ось коли їх будуть затримувати, (а колись обов’язково будуть), то це напевне буде гучно. Угу, із застосуванням «бусіка».
(До речі. Я вже казав, що в моєму підрозділі зʼявились декілька людей, яких співробітники ТЦК забрали з вулиці. Декілька історій я розповів. Поспілкуюсь з іншими хлопцями, напишу про них).
Але. Якщо відкрити ті самі ТГ канали, тобто інформаційні ресурси людей, які позиціонують себе як українці, то ви навряд чи знайдете інші історії. Приклади того, як наприклад хлопець або дівчина, самостійно пішли до ТЦК. Вже потім пройшли фаховий вишкіл і вже рік, (або півтора), завзято нищать орків. Чи багато таких прикладів? Ну якщо я скажу, що в тисяч раз більше так званої «бусифікації», навряд чи помилюсь.
АЛЕ!
На тих же самих, безумовно українських (а яких інакше) тг каналах, ви не знайдете ЖОДНОЇ згадки про такі, або інші історії звичайних українців які давно носять піксель. Наче і не існує тих, хто цілодобово бʼється з орками. Тому і складається у декого думка, (а відповідні тг канали допоможуть її сформувати), що в Україні існує єдина проблема, «Як не потрапити в ТЦК». А хто ті сотні тисяч людей, які вже Бог зна скільки часу тримають Україну на власних руках… Та хтозна, хто вони такі. Якісь випадкові «пасажири».
