Ймовірна відставка Залужного - це не тільки суверенне право президента на заміну головнокомандувача, це питання перемоги або програшу у війні. Почнемо з початку.
"Головне - перестати стріляти". "Я хочу подивитися в очі Путіну". "Формування ударних угруповань російських військ біля наших кордонів не спостерігається". "Західні ЗМІ поширюють фейки про майбутнє вторгнення Росії в Україну". "Шашлики на травневі"...
Ніхто з високопосадовців не поніс жодної відповідальності, навіть політичної, за ігнорування очевидної загрози і невжиття рішучих заходів до відбиття неминучої агресії.
У катастрофі перших днів звинуватили керівництво Збройних сил, яке є лише виконавцем волі політиків. За "здачу територій" допитували генералів, але не питали політиків. Армія стала заручником політичних інтриг із прицілом на майбутні (кхм-кхм) вибори.
Хто вів переговори з ворогом незабаром після початку великої війни? - Політики. Хто піарився на втечі російських військ з-під Києва - політики. Хто вимагав тримати Маріуполь до переможного кінця - політики. Хто зняв вершки на крові харківської та херсонської наступальних операцій - політики. Хто спалив боєздатні резерви в Сєвєродонецьку і Лисичанську - політики (Мар'яна Безугла). Хто створив із згубного Бахмута нікому непотрібну "фортецю" - політики.
Усі два роки великої екзистенціальної війни за існування політики роблять свій гешефт, ставляться до війни як до передвиборчої агітації, як до можливості заробити політичні очки (і банальні гроші), звести рахунки з політичними конкурентами, зробити селфі з Байденом, ставляться до війни як до шоу. А весь тягар війни виносить на своїх плечах армія і населення.
Хто з дітей політиків і чиновників сьогодні на фронті?.. Чим займається під час війни Верховна Рада?.. Що вирішує насправді уряд?.. І хто такий Єрмак, якого ми не обирали?..
Розпіарений "контрнаступ" спочатку був приречений на провал саме тому, що був розпіарений. З кожної праски, з кожної пральної машини хмари "експертів" і полчища "політиків" вісім місяців поспіль розповідали українцям, а заодно і противнику, як ми будемо перемагати. Як ми - ух! - весело проломимо лінію оборони, змусимо тікати чмобіків і увійдемо до Криму, як ніж входить в масло....
Але виявилося, що супротивник - не дурень, що він невпинно зміцнював свою оборону (що всі бачили на супутникових знімках), будував "лінію Суровікіна", створював нові військові з'єднання, переводив економіку на військові рейки, загалом - готувався.
Але наші політики цього не бачили. Наші розвідники про це не доповідали (а якщо доповідали, то чому не було ухвалено адекватних ситуації рішень?). У нашому суспільстві, заколисаному ідіотською ура-пропагандою, до ворога ставилися як до карикатурного зображення путіна на мішені в тирі, який тільки й чекає, коли по ньому вистрілять.
Не вистрілило. У військових не було ілюзій, а політики були в шоці. Вимога йти вперед коштувала нам тисячі життів і сотні одиниць бронетехніки.
Ситуація зайшла в глухий кут, але не на полі бою, а у владних кабінетах, де не хотіли знати, чути, бачити очевидну правду - противник сильніший за нас, війна надовго, а західна допомога не безрозмірна. І взагалі - треба жити своєю головою і покладатися на свої сили.
У цьому суть конфлікту. Це не конфлікт між Зе і За; це світоглядний конфлікт між дитячим бажанням тупнути ніжкою, щоб мати все й одразу, за наказом, і зрілою розважливістю, тверезою оцінкою сил і можливостей, холодним розрахунком на довгу та виснажливу боротьбу.
Якби я був президентом - а ми "всі президенти", як сказав колись Зеленський, - я б гнав би поганою мітлою тих, хто говорить тільки приємні речі і пропонує "прості" рішення.
Простих рішень немає, Володимире Олександровичу. Ніхто з генералів сьогодні не виграє війну на раз-два. Вибирайте тих, хто говорить правду, якою б страшною вона не була.
