"Количественно за последние пару недель украинская армия превысила российскую. В Украине армия по оценкам западных специалистов уже превысила 300 000 человек, и скорее всего в ближайшие недели / месяцы дойдет и до полумиллиона человек, а там и до 700 000. Армия росла бы количественно быстрее - но до этого момента не хватало на всех оружия. Сейчас оружие начинает идти полноводной рекой...
Если армия Украины в ближайшее время будет увеличена до полумиллиона человек - то это одна из самых крупных армий в мире. В России же тем временем Путин не рискует объявить официальную мобилизацию, отказаться от формулировки "спецоперация". Ему пришлось бы объявить военное положение, загонять людей в военкоматы. Вся российская сухопутная армия, примерно 200 000 человек, уже брошена в Украину, и этого очевидно не хватило для захвата Киева и Чернигова. Учитывая большие потери, "хорошо" если от нее осталось тысяч 150 боеготового состава...
Что мы получаем в результате: с украинской стороны в ближайшее время будет примерно 500 000 человек, и показатели стремительно растут. С российской - примерно 150 000, и показатели сокращаются. Мы еще не упомянули такой фактор, как боевой дух..."
(Иван Яковина)
***
Я, як і багато наших громадян, теж думаю - а як жити далі? Як Ізраїль? І чи повинно нас це так лякати?
Маючи таку армію, чи такі її перспективи?
Я живу майже на кордоні (Харків). Спочатку атакують думки - а як тепер там жити і виховувати дітей? Коли можна відвести їх до школи, а потім туди зненацька прилетить російська ракета і школи не стане? Разом з дітьми? Впевнена, що прикладів та думок багато у кожного з нас.
Але наше майбутнє тепер напряму залежить від стану нашої армії. Наші життя залежать від стану нашої армії. Наша робота, наш бізнес, наші плани, наші мрії, наші успіхи та інше - залежать від того, яку армію ми:
1) побудуємо;
2) зможемо підтримувати фінансово, організаційно, репутаційно у майбутньому;
3) поставимо на перше місце в своєму житті і не дозволимо її грабувати, її знецінювати та не дай Боже підміняти бойових офіцерів на "паркетних" чи подібних, бо в нас звання почали вже отримувати зовсім не ті, хто їх дійсно заслужив.
Якщо послухати деякі думки щодо того, коли ми "помиримося" чи "забудемо" - то хтось пропонує нам 10-20 років. Хтось - років 50. Хтось більше. Щоб "помиритися", уявляєте? І я саме цього боюся, бо ми ж "помирилися" якось після Голодомору? І допустили, щоб кроти у владі залишили нас неготовими до російського вторгнення в 2014-му. А це ж прямий зв'язок з тим, чи буде відтепер наша армія в належному стані - бо кожне "примирення" прямим наведенням буде бити по нашій обороноздатності. Чим сильніше будемо "миритися" - тим завзятіше будуть обеззброювати нашу армію наступні покоління шпигунів, кротів та "нє такіх рускіх", допущених на наші ринки та у нашу владу.
Наразі тенденції для нас очевидні. Ми стаємо сильнішими - вони слабшими. І цю тенденцію потрібно закласти в конституцію нашого життя (в переносному значенні).
