Коли очільник російського зовнішньополітичного відомства Сергій Лавров у своїй звичній навчальній манері пояснив італійському журналісту, що немає нічого дивного в тому, що єврей Зеленський очолює «нацистську державу», бо ж і іншу нацистську державу також очолював чоловік з єврейським корінням, я відчув не тільки почуття гніву та зневаги. Я відчув ще й почуття дивного полегшення. Полегшення, пов'язаного саме з тим, що я є громадянином саме цієї «нацистської держави», яку зневажають Путін, Лавров та інші троглодити. А не громадянином «духовної» та «моральної» Росії, керівник зовнішньополітичного відомства якої може просто для виправдання чергового пропагандистського марення образити цілий народ, публічно озвучити міф, який не має нічого спільного із фактами і існує тільки заради того, щоб ще раз нагадати жертві: після Голокосту нічого не змінилося.
Змінилося. По-перше, з'явилася Держава Ізраїль – й у євреїв вперше за тисячоліття з'явився власний уряд, який може заступитися за їхню честь. І власна армія, яка може просто знищити тих, хто на цю честь – і на життя – зазіхає. Тепер тут, в Україні, ми переконуємось, наскільки це є критично важливим.
А по-друге, загинув Радянський Союз. Та сама «історична Росія», про яку зітхає Путін і заради «відновлення» якої його солдати готові вбивати, ґвалтувати і грабувати. Та сама «історична Росія», яка була не лише розсадником наймерзенніших антисемітських міфів – одні вигадані імперськими спецслужбами «Протоколи сіонських мудреців» чого варті! – але й буквально нав'язувала антисемітські забобони народам імперії. А якщо не нав'язувала, якщо це не вона, куди тоді зник державний антисемітизм в Україні та інших колишніх радянських республіках? Чому він залишився саме у Росії? Чому високопосадовець може дозволити собі образливі висловлювання без жодних наслідків – і ми знаємо, що євреї просто останні у списку народів, гідність яких Лавров уже висміював. Чому українським політикам навіть найвищого рангу і на думку не спадає приховувати своє етнічне походження, а в Росії бути євреєм досі – погана хвороба для політика та чиновника, і про своє єврейське коріння ці люди згадують тільки тоді, коли їм треба втекти з країни, а крім як до Ізраїлю вже їхати нікуди. Чому стелажі книгарень Москви та Петербурга буквально ломляться від антисемітської та конспірологічної літератури, про яку давно вже забули у всьому цивілізованому світі?
Та тому, що це вони нацисти і є. Були до Гітлера, лишилися після нього. Парадокс Другої світової війни якраз і полягає в тому, що одна нацистська держава під червоним прапором перемогла іншу під червоним прапором – так, у союзі з демократіями перемогла, але від цього нацистською бути не перестала, навіть зміцнилася у своїй прихильності до шовінізму і ксенофобії.
І ставлення до євреїв Радянського Союзу – чудова ілюстрація такої прихильності. Український читач, добре обізнаний про гоніння на власну мову і культуру, до кінця навіть не усвідомлює, що Кремль зробив з нами – а, між іншим, йшлося про народ, який щойно пережив Голокост, рахунок жертв якого йшов на мільйони. Але ж це не завадило Сталіну розпочати справжню війну з євреями, розстріляти всіх – без винятку – класиків тодішньої єврейської літератури, фактично заборонити мову. І так уже буде завжди, до краху СРСР: за вивчення івриту – табір, ідиш – маргінальна мова для літніх людей; один журнал і одна газета, та й та у Біробіджані, де євреїв немає; говорити про єврейську традицію, культуру, історію іншими мовами заборонено; похід до синагоги – шлях до звільнення й таврування. Виїжджати до єврейської держави – тільки коли влада вирішить поторгуватися євреями із Заходом. Як живим товаром, а не як людьми. Під час Шестиденної війни 1967 року ненависть досягає максимуму: пробачити Ізраїлю знищення радянської техніки на аеродромах арабських країн та приниження союзників СРСР не зможуть ніколи. Ізраїль знищує міф про радянську «непереможність» так, як зараз міф про «непереможність» бандитської армії Путіна знищує Україна. А відіграються на нас. Єврейське походження зачиняє двері до найкращих університетів, створює фактичну заборону на професії. Тим, кого батьки на початку ХХ століття назвали гордим ім'ям «Ізраїль», «радять» змінити ім'я на Іллю – добре, що хоч не на Івана. Хтось упокорився цьому приниженню. Але я, що народився якраз у рік Шестиденної війни, був певен: це не я повинен змиритися і здатися. Нехай здається Радянський Союз. Нехай ця «історична Росія» йде собі до чортової матері. Не можна жити з мерзотниками в одній країні.
Чому я був упевнений, що Україна буде іншою, що Україна не допустить усіх цих огидних імперських принижень? А тому, що саме проголошення України було актом справедливості – таким самим актом справедливості, як перед цим проголошення Ізраїлю. Народи, які розуміють сенс справедливості, не принижуватимуть своїх співвітчизників. Питання навіть не в тому, що всім нам дозволять бути такими, якими ми є. Питання в тому, що ми більше ні в кого не питаємо дозволу, якими нам бути. Ось що таке Україна. Ось чому «кремлівські мудреці» її так ненавидять – ненавидять з такою ж інтенсивністю, як і їхні попередники у Кремлі донедавна ненавиділи Державу Ізраїль.
