Ініціатива Москви про “різдвяне перемир’я” навряд чи є епізодом чи християнським жестом доброї волі та відкритості з боку кремлівського диктатора. Радше, йдеться про спробу змінити правила гри у триваючій російській війні проти України. Дозволимо собі стверджувати, що ця спроба останньою не буде. І ось чому.
По-перше - російська окупаційна армія безпорадно програє на фронтах в Україні. Нові західні зобовʼязання щодо зброї для нашої держави, про що буде оголошено вже під час наступної зустрічі у форматі Рамштайн цього місяця, роблять перспективу військового протистояння для Путіна цілком очевидною. Перемоги не буде, а сором програшу невпинно наближається. Оголошення перемирʼя - це визнання.
По-друге - за час своєї неспровокованої та злочинної війни Кремль сповна відчув наслідки ізоляції в світі. Кількість друзів Путіна наближається до нуля. Та й тих, кого можна назвати партнерами, тепер в Москві рахують по пальцях однієї руки. Північна Корея та Іран, де збирає хоч якусь допомогу російський диктатор, яскраве свідчення самотності росії у світі. І хоча так, ще можна говорити про окремі країни віддалених регіонів як Африки чи Латинської Америки, важливішою є тенденція. І тенденція ця - до звуження ролі росії на міжнародній арені. Заяви Москви про те, що витіснити РФ з, наприклад, близькосхідного врегулювання не вдасться - як раз про це.
По-третє - окрім розʼязаної війни проти України та всього колективного Заходу Путін ще вмудрився розвʼязати і війну всередині самої росії. Своєрідний другий фронт, на який, цілком очевидно, путінський режим не розраховував ще 24 лютого 2022. Якою б закритою не була росія, і як би не контролювали потоки інформації, путінська війна в Україні увійшла не лише в кожне російське місто і селище, але й в кожну російську родину. В іншому разі не було б лавиноподібного бігства тисяч росіян з країни на фоні часткової мобілізації, численних випадків здачі у полон чи появи руху партизанського спротиву всередині самої росії.
По-четверте - путінський режим втрачає джерела стримування внутрішньої єдності, а отже і керованості. Цілком очевидно, що пробуксовують і фейкова денаціфікація України, і вигадана російською пропагандою ідея вітчизняної війни, і навʼязуваний суспільству наратив про війну проти всього колективного Заходу. Щоб всі ці штучні ідеї почали наповнюватися змістом, Кремлю потрібен “запальник”, який би був здатен створити ланцюгову реакцію та додати легітимності діям росії.
По-пʼяте - “запальник” Путіну потрібен і для зовнішньої аудиторії, де останні залишки міжнародної рукопожатості невпинно розповзаються від набутої за останній рік токсичності росії.
І саме в цей момент Путін оголошує про одностороннє “різдвяне перемирʼя”, цілячись у росії в тих, хто сумнівається в справедливості цієї війни Путіна. Та тих за межами росії, хто не глибоко в матеріалі та готовий купитися на її імідж як такої, що насправді готова до перемовин з Україною. Це добре продумана пастка як для України, так і для західних союзників.
Згода на неї - це початок гри за кремлівськими правилами та сценарієм. Путінський режим покаже, що володіє стратегічною ініціативою та в подальшому використовуватиме цей прецедент за першої ліпшої нагоди. У будь-якому разі російська пропаганда намагатиметься виставити Київ недоговороздатним, підступним та агресивним. Це і є ключова проблема, яку слід вирішувати.
На наступному тижні планується засідання Ради Безпеки ООН для розгляду українського питання. Не виключено, що під це засідання Путін і виходить у світ із своєю версією “поцілунка Юди”. Завдання вітчизняної дипломатії розʼяснити найвищий рівень підступності і цинізму Москви (не переконаним, а тим, хто готовий "почути Путіна"), від якої годі чекати християнських жестів і справжньої готовності до миру.
