Подругу з сім'єю війна вигнала з Харкова в село, неподалеку. Там родинна ділянка землі. Там же перечекали найстрашніші часи, коли нас бомбардували. Сьогодні передивляюсь відео , які вона скинула - вони прямують до створення овочевої компанії. Тут висадили 30 000 саджанців молодої капусти, тут 30 000 помідорів, тут будуть 30 000 гарбузів. Ось вже поле, і трактор, і вже видно результати тяжкої роботи...
Уявила, як стоїш в тому полі, а все навкруги починає квітнути. І вдихаєш повітря повними легенями. І десь за обрієм ліс, і озерце. А там сонце сходить. А там - зайде. І ти це не можеш не любити.
Розумієте - це не десь в Німеччині, чи Австірії, чи в Польщі. Тут, в Україні, почуття гостріші. Бо коли бачиш це - відчуваєш, що воно твоє. Навіть коли ти все життя в місті. Навіть коли просто їдеш повз. Навіть коли війна, або особливо коли йде війна, і ти знаєш, що десь таке ж саме - але вже чорне від попелу, понівечене вирвами від снарядів...
Вони, росіяни, так свою землю не люблять. Бо не хазяйнують на ній, як ми. Їдеш по трасі, зупиняєшся на узбіччі, і раптом ловиш тишу. І аромат квітів. І чуєш, як шурхотить на полі пшениця. І бачиш або акуратні клаптики засіяного поля, яке простягається далеко вперед. Або ж людей, які працюють. І в тебе рука не підніметься викинути в цю красу пустий стаканчик від купленої на заправці кави (знаю, що бидла багато, бо ж викидають). А заїдеш з траси на дорогу до якогось села, - а там наче інше життя. Там худоба в кожному дворі та домашні яйця з молоком. Там селяни везуть на стареньких велосипедах мішки зі скошеною травою для кролів, додому. Там сонце палить сильніше, і шкіра в людей засмагліша. Руки грубіші. Посмішки щиріші.
А на росії зупиняєшся - і бачиш або неприбране, або необроблене, або дике та захаращене, наче нікому не потрібне. А там, де працюють - то колись українські землі, і працюють там нащадки українців. Та навіть в кварталівських "сватах" росіяни на поля замовляли робітниць з України - помідори збирати. Бо свої, напевно, так працювати не будуть, бо не шанують ні роботу, ні природу, ні землю.
Бажаю, щоб в подруги все вийшло. Нехай росте і масштабується. Війна дає українцям поштовх знаходити себе інколи в геть нових напрямках, шукати в собі неймовірні сили, щоб розвиватися.
