Спливає останній день року теперішнього – 2019-го. Який був цей рік?
Для мене 2019-й рік став роком крупних розчарувань. Він так здорово починався – і неймовірно сумно завершується…
На початку року я щиро радів підписанню Вселенським Патріархом Томосу про автокефалію української помісної церкви. Україна зробила ще один потужний крок від Москви. Помісну Православну церкву в Україні визнають інші православні церкві світу.
Я радів коли український суд заочно засудив екс-президента Віктора Януковича. У страшному сні я тоді не бачив, як його соратники які бігали 5 років (Портнов) повертатимуться з самодовільними нахабними посмішками.
Я балдів від того, що Україна стала закуповувати турецькі БПЛА «Байрактар». Я ще не знав, що побачу як за грати кидають генерала Марченка і офіцерів його команди – людей, які ЗСУ взули, вдягнули і нагодували. Кидають за те що кевлар при намоканні втрачає властивості – практично за те що тіла падають вертикально вниз.
Я бачив як незважаючи на війну, зростала економіка і як збільшувався ринок ЄС для українських товарів. Я думки не припускав, що вже наприкінці року уряд матиме в бюджеті діру у 50 мільярдів, і що виробництво в Україні бабахнеться на 7,5%.
Я бачу як антикорупціонери, які лише вчора несамовито ревіли: «Хто убив Катю Гандзюк?!», опинилися на посадах з з/п у 310 тисяч, а в той самий час у вбивстві Павла Шеремета звинуватили музиканта, чию пісню «Тихо прийшов – тихо пішов» співає кожна ветеранська компанія – Андрія «Ріффмастера» Антоненка.
Я бачив як Україна звільняла сотні наших заручників – не звільняючи убивць «Небесної сотні». Я бачив як «Газпром» став винний Україні, хоча завжди було навпаки. Не те – нині. Ми такі багаті що відмовляємося від 7 мільярдів штрафів «Газпрому». Відмовляємося від міжнародних позовів. Від боротьби…
На початку 2019 року, я був твердо переконаний, що все робиться правильно, що країна нарешті на вірних рейках, що все буде гарно. Я бачив явні ознаки розвитку. Вже у другій половині року я сам собі ставив питання: «Невже все що було у попередні 5 років – марно?» Ми не звільняємо свої території – ми їх віддаємо. Економіка не покращується – вона погіршується. Репресії навалили не на корупціонерів – під них потрапили найбільш чесні серед генералів. А ще – волонтери, добровольці. І все це відбувається під радісний лемент більшості населення, яке свято повірило, що для закінчення війни треба «просто перестати стріляти», а для поліпшення добробуту не самому прогресувати – зробити владою просто хороших хлопців.
Чи потрібна таким українцям Україна? Чим були 5 років попередні? На що були витрачені мій час, мої сили, добрячий шмат мого здоров’я? За що на передку мені могли знести череп? Невже все задля того, аби ті кого ми захистили, тепер радісно й натхненно змішали з багном все те за що ми боролися? Гідність… Честь… Повагу до нашої України…
Відповіді на це питання я не маю ще й зараз. Я маю інше. Я маю людей – щирих і чесних, патріотів, яким їхній патріотизм не треба доказувати – вони все доказали на війні. Я маю знайомих, для яких Україна – не пустий звук, а гідність – не те що «на хліб не намажеш». Я маю людей з якими воював, з якими волонтерив, з якими робив свій посильний внесок у здійснення реформ як блогер. Для яких Україна – не просто так.
Країна – не земля, країна – це люди яким вона потрібна. Я знаю таких людей. І допоки вони поруч зі мною, складати руки – рано. Ми міняли всю іншу Україну раніше - ми мінятимемо її надалі. Через власні сльози, розчарування і біль. Ми не можемо інакше.
Я не буду нікого дурити, наступний рік буде дуже важним. Я це вже бачу. Але я серед своїх, і тому я вірю – ми переможемо. Обов’язково.
На фото – я зі своїми товаришами з волонтерського фонду «АрміяСОС». Моя Україна – от така.