Не тільки він, але саме він чомусь найбільше поки вражає. Масштабні теракти росіян в Україні - скільки їх за рік було? Хоча треба би рахувати всю нашу війну: за раз десятки людей, на ринках, в супермаркетах, в житлових будинках, в ліжках, сплячими, на поминках... Смерті, смерті, поховання...
Туреччина - землетрус.
Азербайджан і Вірменія.
Ізраїль.
Скоро, можливо, ще щось.
Тайвань.
Не дай боже, Трамп...
Турбулентність, яка зриває дах, якщо чесно.
Мені здається, що програшною тут буде пасивна наша роль. Якщо хтось сидить і чекає, поки інші вирішать подальшу нашу долю, - це позиція страуса. Іншими словами, або в переносному значенні, коли ти вмієш стріляти - то тобі спокійніше зустрічати невідомість під час війни. Коли принаймні пройшов курс тактичної медицини. Коли донатиш. Коли воюєш. Коли волонтериш.
Коли маєш активну позицію - ти деякою мірою впливаєш на хід подій. Ти, з тобою ще хтось, а там десятки, сотні, тисячі людей - і поступово ця вода точить камінь. Коли чекаєш - пливеш за течією.
І тоді страшніше. Тобі здається, що від тебе нічого не залежить.
На побутовому рівні: тобі страшно, коли ти один проти декількох. Або один проти осуду оточуючих.
А якщо нападаєш - їм, може, й не страшно, але вони здивовані. Є ймовірність, відійдуть чи заткнуться.
На землетруси ти впливати не можеш. Але на агресорів - можеш. Всім, чим можеш та вмієш, кожен на своєму рівні.
Нападай.
Принаймні, гірше не буде. Куди вже гірше?
