Прочитав новину що РФ обстрілює нас ракетами, які раніше були віддані за борги РФ. З урахуванням того, що я знаю як складно зробити високотехнологічну зброю, і скільки в нас Кулібіних змогли з старих "стріжей", С-200 та іншого зробити зброю, новина була прийнята...з негативом. Це ціна нашої слабкості.
Хоча раніше я не сприймав це так. Ну старі ракети, інші часи, в кого їх запускати, а щось їсти треба ж народу було. Тоді я це так сприймав. Зараз- по іншому.
І мені чомусь згадалась моя бабуля. Спадкова дворянка, інтелегентна, з сильним духом та гордим поглядом, вона тримала на коморі декілька мішків з крупою та сухарями. Іноді туди ставила консерви та закрутки.
І я цього не розумів, хоч і сприймав нормально. У совкові часи звісно всі жили рівно, але деякі рівніше. Я був з сім'ї радянського спортсмена-футболіста, і в нас був дом повна чаша. Пайкі з ікрою та баликами, премії, техніка з комісійних магазинів.
Але бабуля все своє життя продовжувала набивати комору. Їй було недостатньо того, що вона накопила.
І мати мені прямо казала: - Бабуля пройшла дуже голодні часи, частина родини ії загинула тоді, в післявійськові годи. Для неї їжа- річ більша ніж для тебе. Ти не зрозумієш.
І я тоді не розумів, бо їжі так багато навколо, навіщо тримати забиту комору їжою вартостью дві-три сотні баксів, якщо ії можна купити в любий момент? Ми що, голодуємо?
Зараз розумію ії. Бо коли ти пережив емоційну травму, коли ти виживав та вижив, те, завдяки чому ти живий, буде мати більшу ціну для тебе, чим для людей які не пройшли цей життєвий шлях.
В мене не буде в коморі мішка з сухарями. В мене буде оружейна зі зброєю та екіпіруванням, засобами зв'язку та бк на тиждень. Головою я розумію що це просто самозаспокоювання, що війна змінилась, але є речі які зі мною залишаться вже до смерті, і це моїм онукам будуть казати "то дід пережив такі часи, ну хочеться йому мати зброю та екіп, навіть з урахуванням що він вже не взмозі цим користатись, не чапайте його, ви не зрозумієте". Доля, вона буває робить незвичні уробороси. Те чого я не розумів, наздогнало мене та дало потиличник. Але маю надію що це буле колись потім.
Але на цей час я розумію одне- український народ після передитих часів не буде згоден міняти ракети на хліб, ну як мінімум до часів поки склади не будуть забити ракетами як комора мої бабулі (царство їй небесне, вибач мене, складного піздюка, я був не самим простим внуком).
Ніколи знов.
