Сьогодні про не дуже приємні моменти. Але для того ми й працюємо. Війна це не завжди перемоги та політичні реверанси, це й програші, й погані новини, й дуже багато того, що залишається поза увагою пересічного спостерігача. А ще, війна це постійна аналітика, розрахунки, це постійна напруга, бо, якщо ти не бачиш, не прогнозуєш, не прораховуєш дії ворога – ти програєш.
Війна, це не тільки постріли, фронт. Бо війна це усюди, це у інформпросторі, у політиці, у податках, у донатах. Якщо країна живе війною 24 на 7, вона виграє, бо мобілізована на усі 100. А ще війна це люди, а люди, це один з найважливіших ресурсів війни.
От саме про усе це я намагаюся писати, щоб пояснити пересічним громадянам єдину формулу російсько-української війни – або ми їх, або вони нас.
Найважливіша тема для мене, це тема про ресурси війни. Бо люди досі не розуміють про що йде мова. Як це «ресурс», навіщо «ресурс», що входить у «ресурс»? Ці питання й цікавлять, й дратують одночасно. Особливо тоді, коли люди розуміють банальну реальність – ми й є той самий ресурс війни.
Наш час, наші гроші, наша робота, наше життя, це ресурс суспільства, ресурс людини. А є ще ресурс країни: бюджет, армія (люди), бізнес, підприємці та підприємства, копалини, родовища, надра…
Інколи банальні речі, до яких ми звикли, повсякденні та повсякчасні стають найважливішим ресурсом війни, ось, як наприклад, дороги. Дороги, це артерії війни, бо це логістика, а логістика це евакуація, постачання зброї, їжі, техніки. Я писала про це.
Перше, що стали використовувати росіяни на окупованих територіях, це були дороги, бо по них поставлялося усе, від їжі та медикаментів до озброєння та військ.
Друге, це люди. Люди важливий ресурс війни, але швидко закінчуються. То в ОРДЛО окупанти гарно ремонтують дороги, але зовсім не дбають про людей. Відсутність медицини знищує мешканців ОРДЛО швидше ніж постріли.
Мобілізувавши більшу частину чоловічого населення ОРДЛО окупанти трошки залатали дірки в своїй армії. Залишивши людей без роботи, окупанти надали їм роботу в більш гірших умовах, або ж запропонували виїхати на заробітки на росію.
Окупанти використовують надра та інші родовища окупованих територій, а також землі, тобто сільськогосподарські ресурси.
Але найважливішими для окупантів залишаються дороги. Саме тому дуже багато коштів та сил було кинуто на відбудування автобану, який з’єднав російський Ростов з окупованим Маріуполем. А Маріуполь, це ресурс моря, портів та покращення логістики не тільки у постачанні зброї, а й у відновлені бізнес-ресурсу. Це усе не дуже добре, особливо в умовах зниження військової допомоги від партнерів.
Окупантами налагоджено артерію, яка буде давати війні нові сили. Буде втричі пришвидшено військову логістику. Окрім автобану побудовано залізничне сполучення Ростов-Маріуполь. Це ще гірше.
Потяги, будуть слідкувати за маршрутом Ростов-на-Дону – Маріуполь – Волноваха – Донецьк.
Це привиде до скорочення шляху доставки військової техніки на фронт з Ростову-на-Дону, який є найбільшим логістичним центром окупаційного угруповання. Наразі окупанти продовжують розбудовувати залізничну гілку до окупованого Криму. Роботи ведуться щоденно. Це не єдина залізнична гілка, яка використовується окупантами в ОРДЛО.
З 2014 року окупанти використовують залізничну мережу України, яка проходить по окупованим територіям. Перше залізничне «вікно», яке отримали окупанти, це залізнична гілка Ростов-Україна, яка йде через місто, де я жила до 2014 року.
КПП «Червона могила» єдине залізничне КПП через яке увесь цей час йшли потяги зі зброєю, паливом, будівельними матеріалами з росії на окуповані території. А колись…
Колись до війни через КПП «Червона могила» проходили бізнес-вантажі, йшли потяги з зерном, добривами, паливом, вугіллям, обладнанням.
А ще ходив пасажирський потяг Свердловськ (Єкатеринбург)- Сімферополь. Він зупинявся на станції Довжанська, й на ньому ми їздили відпочивати у Крим. Колись. До війни.
Зараз станція Довжанська, це порослі бур’янами колії, бо працює лише одна по якій мчать потяги, що везуть лише зброю та смерть. До 2024 року на станції зберігалося дуже багато військової техніки, вантажів, палива, але зараз окупанти остерігаються це робити через постійні атаки українських дронів. Але на жаль, поки що, ані станція, ані КПП, ані залізничні колії не мали достатньої уваги з нашого боку.
Як бачите, використання окупантами ресурсу окупованих територій вони використовують вміло та на усі 100 відсотків. Це треба враховувати.
А ще, саме фактор використання окупантами ресурсу окупованих територій має стати одною з важливих та впливових тем у політичних дискусіях з партнерами.
Чому? Бо ми це приклад для тих, хто буде наступний, якщо ми впадемо.
Бо на нас росія вчиться окуповувати. Бо ми умовний навчальний центр, де росія відшліфовує не тільки військові дії, а й використання ресурсів, пропаганду, керування. Й це, вірніше ми, лише підготовка для більш масштабної війни.
Вони через утворення симулякру «один народ» самі себе обдурили, бо були впевнені, що росіян ми, українці, будемо усюди зустрічати квітами та хлібом з сіллю. Як у Криму, чи, як на Донбасі.
Бо що гріха ховати, там дійсно критична більшість була налаштована проросійські через територіальну близькість, через толерантність української влади щодо росії, через історичні впливи (сторічне знищення місцевого українського населення). Але якась частина України не є тотожна усій Україні. Та й ми, східняки-донбасяни чинили опір. Меншістю, меншістю яку переслідували та вбивали ми чинили опір.
Зараз, коли відбулося розуміння ситуації, й українці об’єдналися, з’явилася войовнича проукраїнська, проєвропейська більшість – ми почали чинити опір. Ми чинимо опір.
Окупуючи усю Україну росія мріяла, навіть більше, була впевнена й планувала, що забере усі наші ресурси й спрямує їх, тобто нас на війну з Польщею, країнами Балтії, Німеччиною й так далі.
Наші дороги будуть працювати на окупантів, наші підприємства будуть працювати на окупантів, ми, люди, станемо військом окупантів, як під дулом автомату йшли воювати мешканці ОРДЛО, які навіть не підтримували росію, але були захоплені й змушені прийняти правила гри.
Саме це росія планувала у 2014-му, але змушена була пригальмувати через спротив та політичні чинники. Та й виявилося, що армія росії та її стратегія щодо окупації, були недосконалі. Був певний острах щодо реакції міжнародного суспільства. Саме тому швидко були згорнуті активні дії, після випадкового, але трагічного знищення міжнародного рейсу МН17.
Після усвідомлення, що далі стурбованості та легких санкцій, які не зроблять значної шкоди економіці росії, міжнародна спільнота не піде, та, що найголовніше, ніхто не побачив справжні плани росії, щодо країн Балтії, Польщі, Румунії, Німеччини, росія почала активні наступальні дії в Україні.
Використання ресурсу окупованих територій, має бути попередженням тим, хто не вбачає нічого страшного в тому, що Україна втратить незалежність, свої території та свої ресурси. Ми маємо довести світу, що обговорюючи сьогодні якісь поступки України, завтра вони будуть обговорювати, якій наступній країні треба скоритися перед окупантом.
Світ має зрозуміти: фашизм зараз носить іншу форму, має інший колір, але цілі його не змінилися.
