2016-го року Владімір Путін запитав у дев’ятирічного хлопчика, де закінчується Росія. Той відповів, що на Беринговій протоці. А Путін скаже, що ніде.
І це не зовсім жарт. Це несвідоме. Імперія завжди готова розростатися доти, доки не добереться до кордонів іншої імперії. Проблема в тому, що межі «нашого» в імперця завжди розмиті. І важко збагнути, в який саме момент він припиняє презирливо поглядати на прикордонні стовпи.
Навіть якщо пофантазувати, що Москві вдалося повернути Україну до буферного формату існування — чи означає це, що відразу за Ужгородом для росіян починатиметься простір «чужого»? Яке має право існувати на свій розсуд, не озираючись на Москву? Скільки територій треба віддати Кремлю, щоб ментальні терези ображеного імперського самолюбства нарешті врівноважилися?
Польща — вона «чужа»? А Румунія? Чи країни Балтії? «Не наше» — це там, де не розуміють російської мови? Чи там, де не сповідують православ’я? Чи там, де не ступала нога солдата імперії?
Це кордони СРСР? Варшавського блоку? Російської імперії? Може, це там, де не живуть християни? Чи європеоїди? Чи прямоходячі?
Мабуть, російське суспільство було приречене на реванш. Врешті-решт, у Росії імперія постала раніше, ніж встигла сформуватися національна держава. Цінності вертикалі завжди переважали. До того ж головна відмінність росіян від сусідів полягає у тому, що 1991-го року, за самовідчуттям, вони не здобули незалежність від чужої імперії, а втратили свою власну.
Це все не могло не породити запит на велич. Узагальнене «ми» перемогло простір приватного «я». Російська опозиція переконує, що Владімір Путін нав’язав країні свій порядок денний, що пересічний обиватель прагне добробуту та спокою. Та зараз це схоже на самозаспокоєння.
Владімір Путін не створював запит на велич — він у нього влучив. А ще йому пощастило з цінами на нафту та політичною добою. «Якщо від карликів падають такі довгі тіні — це означає, що ми живемо в присмерковий час». Європа минулого десятиліття і справді виявилася континентом політичних ліліпутів. А тому ми спостерігали за тим, як ексканцлер Німеччини у якості російського чиновника слухав інавгураційну промову Владіміра Путіна.
Проблема імперських апетитів полягає в тому, що вони можуть тільки рости. Це як наркотик, доза якого має постійно збільшуватися. Мюнхенська промова, війна в Грузії, розгін Болотної, вторгнення в Україну, війна в Сирії, втручання у вибори по всьому світі — Москва послідовно випробовує світ на міцність. І якщо не наражається на опір — розширює межі дозволеного.
Є тільки одне «але». Намагання реконструювати Радянський Союз небезпечне через незасвоєні уроки. Москва помилилася з пунктом призначення. Вона хотіла опинитися в сімдесятих — період Наради з безпеки та співробітництва у Європі. А потрапила у вісімдесяті: Афганістан, посилення кризи в економіці, перегони озброєнь і санкції.
Напевно, Алєксєй Балабанов у своїй дилогії «Брат» і «Брат-2» схибив з послідовністю. Адже вона таки порушена: події другої стрічки мали передувати першій. Спершу ти обіцяєш, що «вашій Америці скоро кирдик», а вже потім бомжуєш підворіттями й тікаєш від бандитів.
Російський обиватель постійно забуває формулу Мераба Мамардашвілі. Про те, що Росія існує не для росіян, а послуговуючись росіянами. Приємно усвідомлювати себе сенсом імперії. І подвійна прикрість в усвідомленні, що ти — всього лише її пальне.
"Дикий Захід Східної Європи". Купити книгу можна за цим посиланням:
https://vivat-book.com.ua/dikiy-zakhid-skhidnoi-vropi.html
А по этой ссылке можно купить русскую версию:
https://vivat-book.com.ua/dikiy-zapad-vostochnoy-evropy.html
