Про чергову родину, в будинок якої вже вдруге прилетіла ракета. І вони вдруге будуть його лагодити. Кілька рядків з розповіддю потерпілої, і ось моя уява вже малює її, і те, що там сталося. Я неначе бачу це на власні очі...
Вона вранці зібралася на роботу. Напевно, містечко тільки прокидалося - хоча, пам'ятаю з дитинства, коли була в бабусі, що люди за містом здатні прокидатися дуже рано. У бабусі півень співав, і я його ненавиділа. І дідусь вставав рано, щоб нагодувати худобу. Він недочував, вони з бабусею спілкувалися голосно, не зважаючи на мене. Думали, що я не чую, так само, як вони...
Так ось, напевно, вона прокинулася рано. Щось встигла зробити перед роботою - бо в містечках та селах люди, здається, працюють так само багато, як дихають. Це ж Україна!Перевірила качок чи курей за хатою, у відбудованому заново сараї, бо старий розлетівся на щепки від першого снаряду. Старий чайник скипів, чоловік запалив вранішню цигарку, чай розлитий по стареньким чашкам, дві ложечки цукру з "верхом"...
- Ти ж не забудь сьогодні хліба купити.
- Угу...
Вибігла та побігла по вулиці, натягуючи шапку на вуха, бо мороз.
Вдень стався обстріл. Чи то РСЗВ, чи то КАБи з літаків. І саме біля її будинка. Вона телефонує з роботи чоловіку - той не бере слухавку. Вона мчить тими самими вулицями додому, натягуючи шапку на вуха, бо мороз... Він не бере слухавку...
Прибігши додому, побачила, що двері вибило. Шибки вибило. А чоловік на подвір'ї.
Він ЗАБУВ, що вона сьогодні пішла на роботу, і весь цей час шукав її в будинку та на вулиці, бо його сильно контузило. Очі червоні, в голові шумить, а він все шукає її.
Він забув, що вона не вдома...
На фото в новинах - килим, який вони повісили на двері, щоб хоч якось захиститися від морозу. А я читаю, дивлюсь, та чомусь НЕ згадую, як же ж це ми жили до повномасштабної війни. Мені чомусь здається, що ось так ми живемо вічність. І це страшно, з одного боку, бо нас нелюди привчають до таких саме нелюдських умов існування, коли звикаєш до обстрілів, до трупів біля старенького будинку культури, до плівки на вікнах та фанери. До того, як здригається земля від вибухів.
А з іншого боку - хіба нас вже можливо налякати?
Або куди поділася наша паніка?
Це Чугуївський район Харківської області. І він дійсно, контужений, її шукав. Це реальний факт, з новин.
Або ось ще, з сьогоднішніх розповідей: тобі до кордону кілька кілометрів, і нехай там навіть тиша, але ось купка дітей катається на санчатах. І чиясь мамка наглядає за всіма. Скільки їх? П'ятеро, шестеро?
А там за озером - вже росіяни.
Це ділянка ближче до Сумської області, де немає кривавого фронту, але ж тиша така примарна... Діти. На санчатах. І росіяни.
Знаю ж, що реальність. Реальніше не буває. Але так хочеться прокинутись...