Одного разу, коли ми їздили в чергову поїздку з документування воєнних злочинів окупантів на Київщині, у мене стався якийсь психологічний колапс.
Спочатку я спокійно, навіть відморожено, фотографувала розстріляні підручники в одній зі шкіл в Гостомелі, обмальовані латинськими «V» двері класів, розтерті по стінах екскременти (ви ж памʼятаєте цю «особливість» окупантів: випорожнятися на ліжка, у посуд, на підлогу окупованих будівель).
Все це супроводжувалося монотонною розповіддю місцевих про окупацію, зниклих безвісти сусідів і милого, обожнюваного всіма міського божевільного, на якому росіяни вчились стріляти, полюючи за ним на закритій території.
Аж тут в одному з підвалів я побачила надпис на стіні «Саратов 64». І чомусь не могла його сфотографувати. У мене немає пояснення. Цей надпис не відрізнявся від інших. Але я не могла. Хтось поряд сказав «знімай», а я відповіла «не можу». Тоді людина підняла мої руки, що стали такими важкими з фотоапаратом у них, і я неймовірно неповоротким у той момент пальцем, ніби його схопив параліч, натисла кнопку спуску затвору.
Я дивлюся на результати цьогорічного World Press Photo не з болем і не з розчаруванням. Я вже не отетеріваю від світової тупості і деграданства у розумінні справедливості.
Дві світлини визнані найкращими в Європі за 2024 рік:
На першій — шестирічна дівчинка Ангеліна з Куп'янська, що через війну постійно страждає від панічних атак (автор Florian Bachmeier, в крментарі).
На другій — поранений російський військовий у стабілізаційному пункті в окупованому Бахмуті (авторка Nanna Heitmann, кажуть, росіянка за походженням, на фото молодий бурят).
Європейське журі, очолюване фотографом Finbarr O"Reilly, який сам неодноразово документував наслідки війни та злочини росіян (та й інші різноманітні світові потрясіння), поставило ці дві світлини поруч. Але який сенс у цьому?
Росіянин — теж постраждав?
І поранений окупант, і його жертва реально однакові у своїх статусах для світу?
Я бачила фото своїх рідних зі стабпунктів, де вони лежали з пробитими і перебитими на фронті кінцівками.
Я бачила крупнопланові фото з операційних з найжахливішими ранами наших захисників.
Я бачила фото з російського телеграм-каналу, де моя подруга впізнала понівечене розстріляне тіло своєї рідної людини.
Я бачила селфі, яке мені прислав друг з фронту одразу після прильоту російської міни неподалік — воно фіксувало його посічене обличчя і задоволену усмішку — типу «зараз пронесло і наступного разу пролетить повз». Не пролетіло. Колю, який захищав свій дім, вбили росіяни, які прийшли сюди з війною — можливо навіть саме цей росіянин, персонаж фотографії-переможниці.
І так, я бачила фото уbитих і поранених окупантів. І вони не тотожні з тими, про які я пишу в попередньому абзаці. Бо це фото уbивць, злочинців, агресорів, які щодня, ЩОДНЯ вчиняють геноцидну війну проти мене і моїх людей. Вони оголосили про це одразу, йдучи сюди.
У перших вибору, окрім як захищати свою країну, свій дім, своїх дітей і батьків, своє життя зрештою, немає.
У других — є.
Мало того, що вони обирають іти сюди війною, вони роблять це у найбільш варварський криvавий спосіб.
До чого тоді ця стражденна світлина рускава мальчіка в стилі Христа на плащаниці? Він — злочинець. Він перетнув кордон іншої держави, щоб уbивати і ґвалтувати.
Яка наруга — розміщувати це фото поруч зі світлиною його жертви. Яка наруга говорити в однаковому тоні про нас та наших катів.
Замість повного засудження та ізоляції росіяни отримують визнання та розуміння, а їхні «страждання» — співчуття.
Вони можуть припинити свої «страждання» одномоментно — просто забравшись з нашої країни, з моєї окупованої Батьківщини.
Але ні, ні, їхні «страждання» вже не скінчаться так просто. Вони мають відплатити за свої злочини, за тисячі уbитих і замордованих, за спалені села і міста, за кожного вbитого, зниклого безвісти, полоненого. За все те, через що доводиться проходити нашим людям у їхніх катівнях.
Ні.
Це ненормально.
Це абсолютно ненормально
Gala Kavun
