В одній із недавніх публікацій відомий публіцист Павло Казарін висловив оригінальну гіпотезу про те, як нинішній господар Кремля використав внутрішньо російську енергію розмаїтих політичних середовищ у боротьбі проти України. Приводом для такого аналізу стали 27-і роковини розстрілу Державної думи часів Єльцина, коли парламент захопили противники "Боріса", серед них і комуністи. Перший російський президент увів танки на вулиці столиці, які й розпочали канонаду по вікнах Білого дому.
Так ось, Казарін пише, що підполковник КДБ, який за іронією долі з тієї ж таки волі Єльцина став його ледь не довічним наступником, зумів об'єднати тодішніх, м'яко кажучи, опонентів (а по суті – запеклих ворогів). "Російський найманець, який їде на Донбас воювати з українською армією, ‒ це спадкоємець тих, хто був на стороні Білого дому. Російський чиновник, який забезпечує найманцю логістику та прикриття, ‒ спадкоємець Єльцина, який переміг", - підсумовує Казарін.
Тут, мабуть, доречним був би висновок Володимира Винниченка, зроблений понад століття тому, що кожен російський демократ завершується на "українському питанні". Однак, задля коректності зауважу, що ні прихильників Руслана Хасбулатова з Алєксандром Руцкім, які окопалися у стінах найвищого законодавчого органу РФ, ні тих, хто віддавав наказ "плі" для танкістів Таманської дивізії, важко назвати демократами. Радше – навпаки. Прізвища генерала Альберта Макашова чи Віктора Анпілова довго асоціювалися із колами махрових прихильників совєтчини.
Отож, Путін у своєрідний спосіб вирішив внутрішню проблему Росії, скерувавши "дику енергію" обидвох таборів в сторону України.
Але є ще одна потуга, що грає на боці кремлівських стратегів. Це – "п'ята колона" колаборантів і зрадників, базована у самій Україні. Сила, набагато небезпечніша і підліша, аніж гіркіни, мотороли, гіві та їхні куратори з Москви на кшталт Владіслава Суркова або ж Константіна Малофеєєва. Ті, принаймні, не ховаються за іміджем "патріотів" України, не наділені статусними посадами у верхів'ї чинної української влади. Влади, здобутої оманливим і брехливим способом, "солодкими" обіцянками "миру", світоглядом "какой разніци". Влади дилетантів і мародерів, здатних на все заради нинішнього сибаритства, наживи і безкарності.
Зеленський і Квартал, який нині (через небачений непотизм і кумівство) цілком небезпідставно асоціюються з режимом клоунократії, ніколи, навіть у своєму сценічному минулому, не вирізнялися особливою любов'ю до України. Біда полягає у тому, що невмійки і невігласи, діставшись олімпу, продемонстрували абсолютну неперебірливість і, знову ж таки, - меркантильність, формуючи владні інституції. І туди натовпами посунули відкинуті Революцією Гідності вчорашні "фахівці", серед яких аж кишить російською агентурою. Тепер вони діють відверто, по-хамськи, демонструючи свою всесильність і впливовість. Чого вартує одна історія зі зливом інформації про "ваґнерівців", причому, - з Офісу президента.
Саме ці персонажі будуть надалі "хитати" ситуацію в Україні. Саме вони стоять за безпрецедентними для воєнного часу домовленостями про сумнівне перемир'я, яке ледь не щодня забирає життя українських солдат (а службісти з найвищих штабів подають це за небойові втрати). Саме агенти російського впливу годуватимуть спільноту фантасмагоричними планами переформатувати "Мінськ», розмаїтими "формулами Штайнмаєра", "розширеннями нормандського формату" тощо. Саме "консерви" з підвалів "дзержинки" підкидатимуть українцям протухлі кістки "мовного питання", аби у кураторів задоволено потирали руки від наших чвар.
Путін врахував помилку з Януковичем. Йому не потрібен ще один "десант" втікачів і дармоїдів, які настирно оббивають московські пороги, пропонуючи свої послуги і незбутні прожекти "визволення" України. Йому не потрібні під боком невдоволені емігранти, як наприклад, "лідер комітету спасіння України Володимир Олійник", "уряди в екзилі", на кшталт Азарова. Цього "сміття", яке прокремлівські телеграм-канали називають зневажливим словом "укрАінство", й без того предостатньо. Йому важливо, аби українофоби діяли у самій Україні, бажано у владі, систематично дискредитуючи її в очах західних партнерів, перетворюючи на реальну failed states, методично роз'ятрюючи історичні непорозуміння із сусідами, перетворюючи на слухняного сателіта.
Наразі ця "п'ята колона" фрагментарна і доволі пістрява. Однак кум Путіна Віктор Медведчук не даремно курсує до "білокам'яної", і не просто розкидається грошима, скуповуючи українські медіа. Його партія має всі шанси поборотися за приз у виборчих перегонах 25 жовтня, принаймні, на Південному Сході, вказавши там "слугам" на місце у кутку. І вже з цього плацдарму рушити у похід на Київ.
Тому Путін вже імпульсивно не реагує на візити Зеленського до Брюсселя чи Лондона, на хвалькуватість коміка, що "привіз з Британії 2,5 мільярда стерлінгів". Москві Україна дістанеться значно дешевше. Путін переконаний: нинішній український президент завис на короткому повідку надійних проводирів. І не сіпнеться, коли урешті-решт усвідомить, що й не "цар" він насправді, а слухняна маріонетка. Зрештою, Зеленському не звикати до такої ролі…
