Після звільнення Лисичанська і до 4 серпня 2014 р. загальна обстановка на фронті складалася так, що здавалося – війні лишилося кілька тижнів. Ішов тотальний наступ ЗСУ. В секторі «А» 27 липня було звільнене Лутугіне, а 28 липня – Георгієвка. Луганський аеропорт був з'єднаний з українською територією коридором, а Луганськ опинився в напівоточенні – українські війська охоплювали його з півночі, заходу і з півдня. В секторі «Б» 24 липня було звільнене село Піски, а 28 липня – Авдіївка. Був деблоковний Донецький аеропорт. Жахливою лишалося ситуація в секторі «Д» - вздовж державного кордону України від Маринівки до Ізваріна. У ніч на 16 липня три банди терористів ДиРи за підтримки приблизно 6 танків, кількох БМП та БТР захопили село Маринівка і обірвали єдину дорогу, що зв'язували війська в секторі «Д» з великою землею. Малазійський «Боїнг» загинув наступного дня. Війська сектора «Д» опинилися в оточенні – між Росією з одного боку і терористами ДиРи з іншого. Підрозділи ЗСУ тут же зазнали масованих ударів артилерію з двох боків – з боку терористів ДиРи і з боку Росії. Знаючи, як боялися оточення терористи ДиРи, стратеги з російського генштабу певно сподівалися, що українці в мішку зразу піднімуть руки – але спіймали облизня. В нелюдськи складних умовах українці продовжували тримати позиції. Але…
24 липня частини ЗСУ і МВС звільнили Лисичанськ – був зрізаний апендикс, що витягнувся в бік території України між позиціями секторів «А» і «С». Поразка терористів у Лисичанську створила дірку в їхньому фронті. 25 липня 1-а батальйонна група 25-ї бригади висунулася з району Краматорська на Дебальцеве і Шахтарськ, і на 27 липня зайняла плацдарм між Шахтарськом і Торезом (Чистяковим). 27 липня у свій знаменитий рейд виступила 95-а аеромобільна (командир – полковник Забродський). Досягнувши 28 липня зайнятого 25-ю бригадою плацларму біля Шахтарська, 95-а бригада того ж дня з'єдналася з батальйонною групою 30-ї бригади (командир підполковник Собко) і пішла на штурм Савур-Могили - висоти, що панувала над всім простором радіусом в 40 км.
Савур-могилу було звільнено! Розвиваючи успіх, бійці 95-ї та 30-ї передали висоту бійцям 51-ї бригади і пішли в наступ на село Степанівка, з метою звільнити Маринівку і відкрити шлях для виводу частин сектору «Д» з оточення. Водночас частини 95-ї бригади, посилені понтонними підрозділами пройшли між містом Сніжне і селом Латишеве і навели понтонні переправи через ріку Міус в районі міста Міусінськ і села Лісне. Сектор «Д» було розблоковано.
Водночас 1 серпня 2014 р. з району Лутугіне (сектор «А») на південь, в напрямку на Ровеньки перейшли в наступ частини 24-ї бригади (крім 2-ї батальйонної групи – вона була в секторі «Д»). Задача (за генштабом) – з'єднатися в районі Ровеньків з частинами 95-ї аеромобільної, що мали наступати на Ровеньки зі Степанівки.
Терористи Луганди скажено опиралися просуванню 24-ї, застосовували засідки та зосереджений вогонь артилерії і РСЗО. Проте надвечір 2 серпня 24-а вийшла на північну околицю села Македонівка – до Ровеньків було ціпком кинути. Але...З за кілька днів 24-а повернулася назад – до Лутугіна. Що сталося?
Для початку треба зрозуміти – навіщо взагалі частини 24-ї бригади були висунуті з півночі на Ровеньки і чому частини 95-ї аеромобільної мусили рухатися туди ж? І не тільки вони. Відомо, що на Ровеньки мали прорватися з сектору «Д» 2-га батальйонна група 24-ї бригади і підрозділи 72-ї бригади з району Зеленопілля. Ба більше, окремим підрозділам 24-ї і 72-ї це навіть вдалося – 3 серпня вони прорвалися до угрупування біля Ровеньків. Але… Підрозділи ці після прориву здатні були лише для одного – для відправки на пункт постійної дислокації для відновлення боєздатності. Кілька тижнів перебування під постійними обстрілами артою і ракетами противника, бійців вимочалили і виснажили морально. Люди були, без перебільшення, на межі. І перший дзвіночок уже продзвенів. 1 серпня 2014 р. біля Червонопартизанська (Вознесенівки) командир роти снайперів і 12 бійців 72-ї бригади покинули позиції, перейшли кордон і здалися в полон військовослужбовцям РФ. Воля людей до опору була вже зламана.
Стало ясно, інші частини сектору «Д» виглядали не краще. Виводити з оточення їх треба було терміново.
Генштаб і не приховував. Після визнання проваленим плану з блокування державного кордону безпосередньо по лінії, був розроблений новий план – оточити головні сили терористів ДиРи на певній відстані від кордону, по лінії Луганський аеропорт – Ребрикове – Ровеньки – Дьякове – Степанівка – Савур-Могила. Цей рубіж мав ту перевагу, що не дозволяв росіянам розстрілювали українські позиції впритул – арту і РСЗО, що заходили б на українську територію ЗСУ нищіли б вогнем. Очевидно, згідно задуму Генштабу після штурму Савур-Могили і звільнення Степанівкі, 95-а аеромобільна мусила таранили шлях на Дьякове, виходити на Ровеньки і замикати кільце оточення терористів. Батальйонній же групі 25-ї в районі Шахтарська треба було відволікати увагу терористів і Москви на себе – вона заблокувала трасу між Донецьком та Сніжним та Красним Лучем (Хрустальним). Але…
Пішло все не так, як планував генштаб. Савур-могила була втрачена наступного ж дня після звільнення – 29 липня, 51-а під щільним вогнем закріпитися на висоті не змогла. В Степановці підрозділи 95-ї та 30-ї бригад зустріли ціле збіговисько громадян Росії – «відпускників». Було очевидно, без звільнення Степанівки і Маринівки переправи біля Міусінська були б зразу знесені зустрічному ударами зі Степанівки і Сніжного. Треба було видавлювати террристів з РФ на їхню історичну батьківщину.
Відволікати сили терористів на плацдарм біля Шахтарська так само вийшло не на довго – лише на 3 дні. 1-а БТГр 25-ї бригади опинилася під щільним вогнем з боку Шахтарська. На допомогу їй була спрямована 2-а БТГр 25-ї бригади, але зустрітися їм не судилося. 31 липня 1-а БТГр 25-ї, не дочекавшись підмоги, самостійно пішла на прорив на південь, потрапила у засаду і зазнала втрат. 2-а БТГр зуміла дійти лише до села Контарне.
В таких умовах ні про який марш 95-ї бригади на Ровеньки не було й мови. Війська ж у секторі «Д» були виснажені настільки, що прорватися на новий рубіж самостійно просто вже не мали сил. В кращому разі вони були здатні лише утримувати зайняті позиції. Генштаб знову, як на початку війни, всерйоз постав перед проблемою нестачі сил – частина військ потребувала відпочинку і відновлення. А терористи отримували нове і нове поповнення з РФ.
До виснаження бойових частин внаслідок масового артилерійсько-ракетного вогню терористів, самочинного залишення військами зайнятих позицій як наслідок недовіри військ своєму командуванню (низький уклін всепропальщикам з тилу), та масовому приходу поповнення терористам у вигляді «відпускників» з Росії, додалася ще одна пошесть. До частин 24-ї бригади, що наступали на Ровеньки від Лутугіна масово стали приходити місцеві мешканці, з вимогами залишити їхні села – аж до виходу живих заслонів перед технікою ЗСУ. Крім ватних настроїв частини населення, мирних охопив панічний страх. Терористи Луганди встигли попередити місцевих мешканців, що села, в яких перебуватимуть ЗСУ, терористи розстрілюватимуть без жалю. І місцеві були схильні вірити цим погрозам. У листопаді 2016 р. колишній бойовик Луганди Сєргєй Бондарь, а в грудні – екс-ватаг Луганди Валерій Болотов заявили що Луганськ влітку 2014-го обстрілювали бойовики Плотницького, з метою посилити ненависть до українців серед луганчан. Очевидно пересічні мешканці Луганщини знали хто насправді розстрілює мирних, вони всерйоз боялися за своє життя і майно – а ЗСУ нічим не могли їм допомогти.
Виконання плану генштабу затягувалося. Але й зупинятися було не можна – за всяку ціну треба було рятувати війська сектору «Д». Задачі треба було виконувати по мірі появи сил. І в генштабі це розуміли.
Саме тому 24-здобула наказ відступити від Ровеньків на попередні позиції – до Лутугіна.
Дмитро "Калинчук" Вовнянко
