... "Бахмут: тривають важкі бої. Через спроби орків прорвати оборону, окупанти просто розстрілюють житлові будинки з танків та артилерією. Під завалами досі можуть перебувати люди, дістатися до цього місця рятувальникам практично неможливо..."
... "В деокупованому Ізюмі Харківської області знайшли ще два масові поховання с сотнями тіл..."
..."10 ракет С-300 влучили у центр міста Запоріжжя, пошкоджено ЛЕП і розпочалися пожежі..."
... "удар ракетою Х-59 по аеропорту Кривого Рогу, його інфраструктура зруйнована, подальше використання летовища та обладнання неможливе..."
"... "Голос країни повертається! З жовтня дивіться улюблене шоу на телеканалі 1+1!.."
"... Ліга сміху..."
...
Вибачте, я не розумію в такий час пояснень щодо "повернення до нормального життя". Так, не у всіх сталева нервова система. І у мене вона теж не така. Але як же так?.. Як же це все цинічно виглядає...
Так, давайте не будемо думати про тих, до кого там в Бахмуті під завалами рятувальники дістатися не можуть. А ті, хто без світла та тепла готують собі їжу на подвір'ї багатоповерхівки, кип'ятять воду в чорних-чорних чайниках, саме в цю мить, сплять вдома в зимових куртках - а нехай вони самі там возяться, поки ми Лігу сміху дивимося. У нас же все добре, нас не зачепило, нащо нам всі ці проблеми, так?
Що включає в себе поняття "повернення до нормального життя"? По телевізійним нормам тих же "1+1"? По нормам тих людей, в кого є ранкова кава, тепла квартира та робота на телебаченні? Ми вже перемогли? Яка інформаційна подушка нам потрібна, щоб відсторонитися, щоб забути про те, що на частині України ДОСІ йдуть важкі бої, і люди гинуть?
Я не кажу, що давайте всі посипати голову попелом. Але ліги сміху - це крайність. Я саме про це. Шоу для тих, кому соромно чи байдуже дивитися на війну - це крайність. Новини про чиєсь зіркове життя для тих, яким нічого цікавіше не заходить - це крайність.
Це не ті слова. Не те виправдання. Це цинізм і танці на кістках.
Може це на мене харківське сьогодення так діє, але мені було би СОРОМНО сувати голову в цей пісок. Саме в такі часи. Бо так я неначе повертаюсь в 2014-тий, коли комусь війна, а комусь фейєрверки. І до якої ж байдужості це привело наше населення?
Суб'єктивно, звичайно.
