Переді мною на касі розраховується чоловік, вже поважного віку.
- Дякую, ну, бажаю, щоб не прилетіло! Гарного вам дня! - і йде собі.
Я ловлю себе на думці, що серед звичних побажань один одному у нас додаються й такі: "щоб не прилетіло".
Сучасні. В ногу з часом, так сказати.
Бо на кордонах стоять 48 російських "Іскандерів". І я колись влізла на свою голову в суперечку, чи винна я, як східнячка, в тому, що путін напав - наявність кордону поряд зі мною, а не з віртуальним співрозмовником, як на мене, багато що пояснює.
"Щоб не прилетіло". Для нас тут це дуже актуально.
Хлопці, що риють лінії оборони у прикордонні, розповідають про місцевих фермерів (доречі, про наших фермерів). Їх земля перерита, побудовані доти, але вони підходять і кажуть:
- Хлопці, ви тут закінчите, а ми навесні будемо сіяти. Кілька метрів відступимо тут, і там. Не заважатимемо.
І так воно й буде. І було торік. Ось окопи - а в парі метрів хліб вирощують. По полю, з біноклем, вдивляються в небо військові, шукають безпілотники, що кидають вибухівку. Гупає артилерія на кордоні, зовсім поряд. А біля ліній оборони акуратно поорана земля, акуратними клаптиками, з відступами від окопів. І так вони всі й співіснують.
Техніка наїхала на якийсь пень, застрягла, перегородила сільську дорогу. Ось вже кілька автівок зібралися до купи - старенькі жигулі або щось краще, але ж вбите дорогами...
Кожен місцевий дядько вважає за необхідне висунутися з вікна автівки та помахати рукою:
- Слава Україні! - кричать...
Дорогу звільняють і вони їдуть далі під гуркіт артилерії десь недалеко. Звичні звуки для місцевих.
"Щоб не прилетіло" - зрозуміє не кожен з нас. Що вже казати про іноземців...
