Росія наносить удари по цивільній інфраструктурі України не для того, аби спровокувати бунти українського населення з вимогою здатися.
Ні.
Все набагато гірше.
Ці удари наносяться аби розважити росіян. Аби компенсувати їм тривогу та невпевненість від того, що хід війни відбувається якось не так, як очікувалося.
Бо страждання і біль українців — це саме те, чого гаряче прагне більшість російського населення. Особливо російська глибинка.
Саме тому жахливі тортури військовополонених, викрадення і катування цивільних, особливо проукраїнськи налаштованих, показові страти їх через повішання, повальне згвалтування українських жінок і дітей, стрілянина по цивільних в населених пунктах немов у тирі, спаскудження помешкань українців через перетворення їх на туалети, викрадення українських дітей і примусове всиновлення їх в росії за наявності живих українських батьків, перетворення українських міст на щебінь прямою наводкою з усіх видів озброєння — це не винятки, а ПРАВИЛО.
Бо росіяни цього хочуть.
Зараз з цим, щоправда, складніше, бо виявилося, що Україна дуже сильно лупить у відповідь і тіснить ворога з власної землі.
Ракетно-шахідний терор почався тоді, коли на фронті справи у росіян остаточно зайшли в глухий кут, а приховувати лавину трупів, яка поринула в російські регіони, стало більше неможливо.
Одні емоції треба було негайно компенсувати іншими. Як завжди, навіть не думаючи, що і тут можна отримати у відповідь.
І компенсують. Вірніше — намагаються. Підкручують собі ще побільше угару, бо стара доза вже не вставляє. Залізли в ракетний «НЗ»?.. Ну і хрєн с нім, давай-давай, зададім ім жару, пусть кровью умоюцца, замьорзнут, сдохнут с голода, а завтра хоть потоп!
«Цєнность жизні сільно прєувєлічєна, ми всьо равно всє попадьом в рай, а оні сдохнут!!!» реве в ефірі Соловйов. «(Чмобікі) моглі би здохнуть дома в блєвотігнє от алкоголізма, а так с чєстью погібнут за родіну» ехом відповідає йому під час проповіді протоієрей РПЦ Андрій Ткачов, спонукаючи росіян іти вбивати українців.
Ще раз: це не винятки. Це черговий ступінь російської «нормальності». Російські чмобікі наче і помирати не хочуть, але й від призову не ховаються, і покірно ідуть немов загіпнотизовані магічною сопілочкою щури з казки про Нільса щоб втопитися у озері. А їхні самки в тилу агресивно вимагають своїх чорних розваг у вигляді новин про нові страждання і біль українців, та казяться, якщо бажаного не отримують.
Так, вони теж люди. Так, вони теж відчувають біль і несправедливість. Проте здатність аналізувати події у цілої сотні мільйонів мешканців російської федерації зашліфована в нуль і повністю замінена на умовні рефлекси.
Я бачив їхні останні КВНи та Камеді клаб. Там давно не сміються, там гарчать і гавкають. Гумор викликає сміх і розслабляє. Ці ж, покусані кремлем, шукають з ким розділити отриманий сказ. Я вперше в житті бачив, як у відповідь на дебільну репліку-жарт про замерзаючих українців зал підхоплюється на ноги, скандуючи «РА-СІ-Я!!!».
Не питайте мене, де ті нерви я брав, бо тих нервів не залишилося вже.
Я не знаю чим завершувати цей лонгрід. Хіба що тим, що добро має перемгти цього разу. Зобов'язане перемогти. Можливо, страшною ціною.
Бо те, що нам протистоїть, більше не залишить ані нам, ані цивілізації шансу.
