Пів року… як на росіі рахували часи та хвилини до моменту, коли їх танки зайдуть на Хрещатик. Врешті решт зайшли, але вже в серпні і трохи підсмажені.
Пів року… як кожного часу казалось, що він останній в житті.
Пів року… від тих днів, як усі можливі чати були завалені словами «Я кохаю вас! Чуєш? Більше всього на світі кохаю!… Бережі дітей! Дай Боже, ще побачимось! І пробач мене, якщо щось було не так». Багато хто казав ці слова в останне.
Пів року… як люди примудрились зібрати все своє життя в одній валізі. А потім йшли пішки до пункту евакуації, тримаючи за руку дітей, а ті в свою чергу несли маленьку переноску з цуценям, або кішкою. Дійшли не усі…
Пів року… Як на дорогах України з’явились розстріляні автівки. Люди бігли від війни, але «русский мир» їх все ж таки наздогнав.
Пів року… від тих днів, коли казалось, що все!
Але ми вистояли! Багато ще буде сліз та горя. Україна ще не скоро сплатить остаточну ціну за помилки минулого. За свою довіру до сусідських казочок… Але ми вистояли в ті, самі страшні дні! А значить, вистоїмо і зараз!
