Святкову для росії та критичної більшості мешканців ОРДЛО річницю «асвабаждения» Донбасу,- я нагадаю, що війна йде вже 10 років, а російські танки на Луганщину почали за допомоги місцевої влади заходити в лютому 2014 року,- в ОРДЛО вирішили відсвяткувати помпезно.
Ну, а як ще назвати шалену за розмахами процедуру знищення шахт, як не помпезне святкування «асвабаждения народа Данбаса ат укрофашизму»?
Саме ж так казала критична більшість мешканців Луганської та Донецької областей у 2014-му році «вот освободят нас русские от Киева и заживем».
Я досі пам’ятаю мітинг 1 березня 2014 року, який місцева влада провела у Свердловську, Луганської області, зараз окупована росією територія, а місто після декомунізації має назву Довжанськ, на який звезли бюджетників, шахтарів, та багато людей прийшли самі.
Шахтарів звозили по наказу керівництва вугільного холдінгу прямо після зміни, шахтними автобусами. Пенсіонери прийшли самі, вчителів та бюджетників, лікарів, чиновників зобов’язали прийти. Але от щоб усі хто там стояв на тому мітингу були проти цих зобов’язань, то ні.
На мітингу було багато прапорів міста, партії регіонів, срср та росії.
Саме там я почула про вологі мрії мешканців міста щодо «асвабаждения», а біля мікрофону лютував пенсіонно-шахтарський охлос «не отдадим наши шахты бандеровцам», «Донбасс-Россия», «мы русские люди», «шахты надо отдать в руки робочих, чтобы мы сами продавали свій уголь», «забрать все у олихгархов и раздать простому народу».
Про що тільки люди у своїй критичній більшості не мріяли тоді. Й пенсії у мільйон гривень, й усе безкоштовно, й квартири усім у Москві, й кров щоб річкою, щоб усе забирали у багатих й роздавали бідним, й щоб справедливо усе було.
За ці мрії брали у руки зброю, за ці мрії вбивали та досі вбивають.
10 років я пишу й аналізую усі події від тих перших днів до сьогодення. Це мій особистий фронт, й моя особиста війна.
Я пишу, щоб люди пам’ятали, як воно починалося усе те, що ми будемо розгрібати ще понад 10 років, поколіннями, втратами, кров’ю.
Я пишу, щоб люди розуміли, як це бути заручниками критичної більшості суспільства, яке захотіло втілити у життя свої мрії.
Я пишу, щоб люди розуміли, що таке сучасна пропаганда й як вона змінює людей.
Я пишу, щоб застерегти, вберегти тих, хто досі не розуміє усієї небезпеки. Колись я вірила, що там в ОРДЛО люди, що будуть читати мої дописи та бачити життя навкруги прозріють. Зараз не вірю.
Бо там вже майже немає тих, хто тоді стояв на цих мітингах.
Хтось з них виїхав, на росію чи в Україну, не важливо, але виїхав подалі від своїх мрій, бо якось мріялося воно солодко, а ось сьогодення виявилося гірким.
Більшість померла чи загинула. Одні померли від «лучшей в мире советской медицины и российских нано-технологий», «ковід» та російська вакцина «супутник» добили багатьох мрійників ОРДЛО.
Хтось загинув на фронті. Когось вбили свої ж мрійники, що вперто йшли до своїх мрій по трупам сусідів, родичів, знайомих, колег.
То, я не знаю чи є там в ОРДЛО хтось з тих, хто пам’ятає початок війни. Ну, я маю на увазі отих самих простих людей, простий нарід. Хто пам’ятає, як жили в Свердловську до війни, до «асвабаждения». Хто може порівняти, згадати.
Звісно ті, хто «влада», так би мовити «селебріті» нашого міста та взагалі ОРДЛО, ті ж вціліли. Хто ж з них на фронт, чи ще щось таке небезпечне. Ці купили собі нерухомість, як на росії так й за кордоном, громадянство з в них не тільки «республіки» чи росії, а я українські паспорти цілі, вони ж не нарід, щоб вірити у пропаганду.
Багато «очільників» міста, прокурори, судді, підприємці спокійно подорожують Україною, Європою, бо мають українські документи, закордонний паспорт, біометрію. Таке життя. Лохам та охлосу «республіку», собі Мальдіви.
Ці виживуть у будь якому болоті, ще й випливуть у вишиванках та з подяками від СБУ за роботу у тилу окупанта. Таке життя!
А ось нарід, який бігав з триколорами, рятував шахти від «правосеків» та «бандерівців», чи згадає свою дурість, чи проаналізує, чи зробить висновки?
Цікаво, що майже ніхто з тих, хто чудом вцілів, не хоче згадувати початок. Й на мітинги вони не ходили, й навіть не знали, що таке було. Ото прокинулися вранці, а місто окуповано. Й на «референдум» вони не ходили, й взагалі не знали що там й до чого. Й «паспорт лнр» вранці випадково знайшли у кармані, але не отримували, може хтось підкинув.
О, за «референдум» згадала. Ніхто ж за «республіку» не голосував. Матінкою клянуться й зуб дають, але ніхто не бере. Кажуть, що голосували «Донбасс в составе Украины, но чтобы свое правительство было». Бо ж у Київі Майдан, НАТО, ЄС, а Донбас то не хотів, то хотіли, щоб у складі України, але от без Майдану, ирт мНАТО та ЄС.
Є ті, хто каже, що голосував на «референдумі» за «войти в состав российской федерации». Але їх голоси вкрав Плотницький та зробив «республіку».
Але таких мало. Більшість робить вигляд «никогда не было, первый раз видим».
Розчарованих тим, що в ОРДЛО побудувала росія після «асвабаждения от укрофашизма», в ОРДЛО багато. Бо ж не усіх розстріляли, кого вони хотіли. Не усе відібрали, як вони хотіли, а от щодо роздати людям, так взагалі пшик.
Мрії… Страшні мрії наріду Донбасу, які омиті кров’ю. якщо аналізувати ці мрії, то спочатку здається, що здебільшого це мрії інфантів, які «по щучьему велению», щоб нічого не робити, а усе було. Але згодом, коли ти усе це розглядаєш роками, годинами, місяцями, то стає очевидним, що це мрії ницої, жадібної, ненависної, заздрісної хабальщини, це бажання крові та насилля, це не мрії, а наративи комунізма та радянщини, які тихо лежали у свідомості й випливли від тригерних слів чи пропаганди.
Що ж, від мрій про життя в «угольной швейцарии» до сьогодення ОРДЛО, пройшло 10 років.
Це 10 років болю та втрат для тих, кого суспільство принизливо називає «переселенці» уникаючи болючого та правдивого слова «біженці». Це 10 років війни та захисту від цих «мрійників» мирної частини України. Це 10 років знищення Луганської та Донецької областей, тих частин, які захоплені окупантом.
Й кожен раз, коли мені вдається поспілкуватися з земляками я питаю: «а хто це все зробив».
Й кожен раз у відповідь лунає, що винні або ми, українці, або НАТО з Америкою. Але не росія, та не вони самі.
Що ж, мені нічого не залишається, як просто карбувати події та нотувати поденну смерть своїх колишніх міст та краю.
Що залишилося в ОРДЛО за ці роки? А майже нічого. Ні, життя є, навіть саджають троянди та працюють ресторани. Жити ж можна у будь яких умовах,- саме така російська ідея,- а хоч у гімні, але ж ріднесеньке.
Навіть ринок нерухомості ожив, бо ж замість вмерлих місцевих мешканців сюди їдуть Тива, Якутія, Башкортостан, буряти, якути, якісь багатонаціональні руські.
Правда, у школах таргани, у медичних закладах клопи та воші й повна відсутність професіоналів, зарплата затримується на півроку, навіть «гробові» не платять, не кажучи вже за «пенсії по втраті годувальника», а так жити можна.
Як люблять казати в ОРДЛО «зато без биндер».
Ну, й святкове. Бо ж 10 років треба якось було відсвяткувати, поставити крапку.
«Освободители» у Свердловську, ОРЛО (Довжанськ) закривають шахти та вивозять з них метал та обладнання. Шахти готують до затоплення, тобто мокрої консервації методом відключення від енергопостачання.
Шахти, за які так боровся нарід Донбасу, рятуючи від «правосеків та біндер». Дивно, що зараз жодного мітингу у місті, жодного плакату, жодного протесту.
Закривають та вирізають на метал шахти-мільйонники, шахти-гіганти. Ці підприємства, взагалі, як увесь вугільний холдінг були містоутворюючи.
На шахтах працювало 70% містян. У майже кожній родині були шахтарі, були цілі родинні династії.
Більшість людей там нічого не вміє, лише працювати на шахті.
Шахти, це бюджет міста, зарплати бюджетникам, безкоштовне вугілля шахтарям та шахтарям-пенсіонерам, це стадіон та футбольна команда, це басейн, це профілакторії й санаторії, це гарні пенсії та пільги.
Боже ж ти милий, як боялися у 2014 році мешканці Донбасу, що шахти заберуть якісь там «правосекі» чи «біндеровці», НАТО забере, олігархи з ЄС.
Майже усі казали «наші шахти». Шахти були державні, знаходилися на той час у довготривалій концесії ТОВ ДТЕК (власник Ахметов), були не рентабельні й працювали виключно на мільярдних дотаціях з державного бюджету України, але хто ж про це згадував. Люди горлали «не отдадим наши шахты западенцам».
Що ж, не віддали. Як-то кажуть: брали руки, що очі бачили, то тепер їжте, хоч повилазьте.
З шахти «Червоний Партизан» демонтували та вивезли тонни шахтного обладнання та металу. Все робоче шахтне обладнання вирушило на територію російської федерації, як й метал.
Там його переплавлять, бо ж вже є проблеми й дефіцит для виготовлення зброї.
Шахта-мільйонник, шахта-гігант. Що ж, як-то кажуть, земля тобі пухом. Як затоплять, то ти ще попрацюєш «партизаном», знищуючи окупантів навіть на їх території. Якось напишу про це.
На шахті «Довжанська- Капітальна» працівників попередили, що найближчим часом їх відправлять на два тижні у безоплатну відпустку, вони залишаться без «броні» та будуть мобілізовані.
З шахти-гігант, найбільшої шахти України « Довжанська –Капітальна» теж почали вивозити обладнання та метал, зараз вивозять те, яке вважається найціннішим.
Шахта-мільйонник, шахта-гігант. Що ж, як-то кажуть, земля тобі пухом. Як затоплять, то ти ще попрацюєш «партизаном», знищуючи окупантів навіть на їх території. Якось теж напишу про це.
Цікаво, чи буде святковий мітинг щодо закриття цих шахт, на росії ж люблять усе святкувати?
Я б порадила мешканцям ОРДЛО та мешканцям Свердловську, придбати 2 гвоздички, це такі популярні в срср квіти, скрепні, духовні, освячені «великим октябрем», щоб покласти їх на труну своїх шахт та свого міста.
