Я солдат з вищою освітою. Я працюю з певним обладнанням. Хто мене знає особисто – в курсі. Я часто зараз спілкуюся з офіцерами. І от що я вам маю сказати.
Мене часто питають: «А чого ти не офіцер?» Відомо чому, бо в моєму виші не було військової кафедри і звання я не отримував. Але. Я часто ловлю себе на думці, що навіть якби запропонували, я певно не схотів би отримувати офіцерські погони. Бути солдатом набагато зручніше. Чому?
Ну от, наприклад. Солдат в караулі 3 години на посту і 6 годин відпочиває. Офіцер на посту повне чергування – від і до. Або. Солдату коли він виконав наказ командують: «Відпочивати!» І він відпочиває. Коли відпочивають офіцери, я собі не уявляю. Бо незалежно, чергує офіцер чи ні, у офіцера – взвод або рота. Здорові хлопці та мужики, вдягнуті у форму укропіксель і озброєнні по саме не можу. Їх всіх треба годувати, селити, вдягати, забезпечувати. Ще навчати. Ще в кожного вдома батьки і дружини. Ще якісь проблеми через які їм терміново треба до дому. Відпустить так офіцер підлеглого до дому а вдома його поліція бере п’яного або накуреного. І починається довгий процес розподілення відповідальності і роздачі слонів. Офіцерові.
А ще на офіцерові обладнання. А ще на ньому майно. А ще бойова техніка, яку також треба забезпечити пальним, запчастинами, технічним доглядом тощо.
А коли все це, чим командує офіцер, пересувається в зону бойових дій, додаються інші проблеми. Бо люди в умовах війни ведуть себе зовсім не так, як у мирному житті. Бувають «ботаніки» які починають поводитися як герої. Але набагато більше типів штибу «одірви та викинь» які під вогнем починають скавулити, плакатися та сіяти паніку. Раптом відкривається, що на того, того й того покластися можна, а на от цих – не дуже.
І все це офіцер тягне власним горбом. Не сам тягне, звісно. Разом з ним тягнуть головні сержанти взводів і рот. Та й взагалі сержанти. Але й сержанти бувають різні. Бувають толкові. Бувають ліниві. Бувають хитрі, такі шо силяться офіцерові сісти на шию.
Крім власних підлеглих, існують підлеглі чужі, які теж мають схильність «нахомутати» або «завдати користь». Аби власні підлеглі не постраждали від заповзятості чужої, офіцер має вчасно встановити зв’язки з командирами інших підрозділів і організувати взаємодію.
Все це – реалії. В цих реаліях офіцер має за всяку ціну виконувати поставлену задачу. Бо суспільство не цікавлять проблеми офіцера. Суспільство хоче перемог. Те, якою ціною ті перемоги здобувають, суспільство не думає. А даремно.
В Україні на жаль, до керівників всіх рівнів ставляться як до чогось середнього між крадієм і тим хто заважає жити. Українці (і це треба визнати) схильні до анархізму. Українцям хочеться аби все відбувалося якось саме собою, і аби ним не командували. Аби керівника можна було обрати і скинути. Про те, що суспільство потребує керівників, і що керувати людьми – окремий тип мистецтва, у нас ніхто не говорить.
В армії, де багато речей визначає наказ, це просто очевидно. Від керівника нижчої ланки тут залежить дуже багато. На офіцерах лежить водночас відповідальність за людей і обов’язок виконати задачу. Від того як виконає задачу кожен окремий взвод залежать часто дії цілої бригади. А бува – більше.
Пишу я це от чому. Мене коробить щоразу коли я чую зневагу на адресу офіцерів. Сидячи у солдатах, я аж ніяк офіцерам не заздрю. Я бачу міру їхньої відповідальності і їхнього головняка. І розумію, що без офіцерів – ніяк.
Тому й поваги офіцерам має бути більше ніж простим солдатам. Бо поважати треба не тільки особисту хоробрість, а й ту відповідальність яку несе окрема особа. Ще – міру професіоналізму. Бо, вже повірте. Якби не ті офіцери які з червоними від недосипу очима, до пізнього вечора вигризають у постачальників майно, а ночами над екраном з «Кропивою» шукають рішення, у нас все було б набагато гірше.
Шануйте офіцера.
