Я зустрічаю їх щоразу, коли приїжджаю допомогти мамі. Вона живе на околиці Києва, що притулилася до промзони: цей «спальник» за радянських часів заселяли здебільшого ті, хто щодня прямував на заводські прохідні. Я знаю ці обличчя й погляди ще з часів роботи на військових заводах, де виробляли ракети, й у вугільному кар’єрі, де я працював налагоджувальником крокуючих екскаваторів.
Я вирушаю до найближчого АТБ зі списком харчів для мами. На вході й навколо мене зустрічають купки погано одягнених, давно неголених, не дуже тверезих персон. Більшість – чоловіки, але трапляються жінки. Вони збиралися тут завжди, ще за Совка. Але тоді вони робили це після закінчення робочої зміни та по вихідних. Вони напивалися аби зранку так-сяк піднятися й рушити в цеха.
Потім сталася перебудова й вони почали збиратися тут протягом усього дня. На вулицях стало більше людей, які тинялися без діла й шукали де здобути грошей на випивку. У таких районах всі стовпи й паркани обклеєні оголошеннями з пропозицією щось полагодити чи зробити ремонт. Вони навчені й вміють робити руками, але їхні навички не витребувані й послуги не потрібні.
Ці люди не вміють впорядкувати власне життя, тому зазвичай вони «підкаблучники», яких виловлюють під магазинами дружини, на яких й тримаються їхні сім’ї. Цим людям потрібний хтось, хто зажене їх у вузький тунель щоденних обов’язків: з 9 до 18.00 – за верстат, потім – пляшка з сусідом, потім – скандал з вічно невдоволеною дружиною, потім – сон й зраночку – на рідну прохідну, до верстату.
Коли Совок розвалився, розвалилися й ті виробництва, де працювали ці тисячі робітників. Сьогодні там – офіси, склади, автомийки… В них працюють здебільшого представники смузі-покоління. Вони не вміють виробляти, але знають як продати.
Почалася війна, «партнери» скорочують допомогу, встало руба питання власного виробництва. Одкровення великих державних панів, які за це відповідають, сповнені песимізму. Боляче читати слова міністра стратегічної промисловості, який зізнається, що не вдалося запустити виробництво, бо не знайшли одного-єдиного оператора фрезерного верстата з ЧПУ. Для розуміння тих, хто не зтикався із процесом виробництва будь-чого. Оператор верстату з ЧПУ – то є пролетарська еліта, спец найвищої кваліфікації. Не кожному дано опанувати такий верстат. А будь-кого на ного не поставиш. Верстати дорогі, це штучний товар, лагодити їх здебільшого можуть лише представники виробника. А наша країна їх не виробляє. Початківець буде гнати брак, не дотримуватиметься допусків й неодмінно перетворить дорогоцінний верстат на купу мотлоху.
На жаль, не вистачає й інших робочих спеціальностей. Навіть у мирний час пошук кваліфікованого токаря, фрезерувальника, зварювальника, кровельника була задачею з ненайлегших. А зараз чимало з них – в окопах.
Купа смузі-дилетантів почали генерувати рятівні схеми запуску військових виробництв: набираємо людей з вулиці, навчаємо за місяць користуватися шуруповертом – вуаля! Вони не розуміють, що масштабне серійне виробництво будь-чого потребує сили-силенної фахівців: тих, хто все організує, хто завезе обладнання, виготовить прес-форми, розробить технологічні карти… Потрібні нормувальники, технологи, майстри виробництва, інженери охорони праці, інспектори з якості й прийомки продукції, логістики… А ще: без тямущих начальників цехів, відділів постачання, транспорту, директора заводу, який досконало знає все це – діла не буде. Буде шалений травматизм, будуть зупинки виробництва через нестачу якоїсь копійчаної шайби. Різці будуть ламатися щохвилини, бо не та марка сталі, бо низька кваліфікація верстатника, бо раптом зникла суспензія або не завезли елементарне ганчір’я для витирання рук під час обробки деталі.
Цьому неможливо навчити за місяць-два. Й вчити нема кому, що ті, хто знає – шукають на випивку під АТБ. Вихід один: залучити до організації й виробництва тих, хто вміє й хто зможе новачків навчити у процесі виробництва.
Отже, нам слід поставити хрест на оцих кручених комерсантах, які вміють лише купувати й перепродувати, «вирішувати питання», спекулювати на біржі й виводити гроші у крипту. Навички молодих й талановитих укладачів командних рядків з когорти віце-прем’єра Фьодорова теж не мають визначальної ролі.
Все, що я б порадив великим панам з Кабміну – вирушати на околиці міст, у «спальники» навколо промзон й звернутися по допомогу до отих декласованих екс-верстатників, майстрів, технологів, керівників виробництв, яких 30 років тому викинули на вулицю. Заохочуйте їх, агітуйте, створюйте умови, платіть гроші. Не сподівайтеся, що вони перейдуть з пива й горілки на смузі. Вони й 30 й 40 років тому пили те, що п’ють зараз. Але вони вміли ще й працювати. Ви вмієте лише пити смузі. То йдіть до них - вони навчать.
У противному разі до вас прийдуть вчителі з-за Порєбріка. Вони відновлять покинуті заводи, налагодять виробництво ракет й танків, на яких кинуть воювати ваших дітей. Бо, як відомо, «у росії немає кордонів!»
